5

Тільки чим ближче я підходжу до офісу, тим більше зростає хвилювання. Ще б пак. Я побачу Пашу знову. Але, врешті-решт, у кожного з нас зараз своє життя. Потрібно бути зібраною. Я тут заради роботи.

Зупиняюся біля входу до бізнес-центру. Намагаюся вгамувати тремтіння. Переконую себе, що нічого страшного немає.

Ну подумаєш, працюватиму на колишнього. З ким не буває.

Подумаєш, у нас є спільна дитина. Адже він про неї не знає.

Подумаєш, що побачив фотографію доньки. Мало чия дитина в мене на заставці?

Усе це зараз не має значення. Потрібно зосередитися на роботі.

Поруч гальмує машина. Я мало не відстрибую від неї, коли впізнаю Пашин позашляховик.

Сам господар поважно виходить із салону. Його обличчя змінюється, коли він бачить мене.

Ми стикаємося поглядами. Моє серце прискорює биття.

Ні, безперечно мені не можна з ним зустрічатися! Щоразу, коли його бачу, розумію, що нічого не забула.

За його спиною з машини з’являється дівчина. Витончена брюнетка з нарощеними нігтями та віями. На обличчі — сліди роботи косметолога, шкіру покриває рівна засмага, яку не отримаєш на природному сонці.

— Пашо, а чому ти мені руку не подав? — чується її тоненький голосок.

Вона бере його під лікоть і притискається збоку. Паша обводить мене очима, потім переводить погляд на неї.

— Ти сама чудово вийшла.

Дівчина копилить губи. Я поспішаю зайти всередину офісного центру.

Ось усе саме й вирішилося. У Паши є дівчина. Чи дружина, чи хто вона йому.

Чомусь серцю знову стає боляче. Але треба йти. Не хочу, щоб хтось зрозумів, що це мене зачепило. Особливо Паша.

Он як дивиться уважно. Наче чогось чекає.

Але я вже встигла опанувати себе.

— Доброго ранку, — з холодною ввічливістю усміхаюся йому, — Павло Сергійович.

Його супутниця кидає на мене ревнивий погляд.

Ой ні, дівчинко, я тобі не суперниця. Паша твій цілком і повністю. Користуйся на здоров’я!

— Доброго ранку, — каже Островський. — Тетяно, стривайте.

Я зупиняюся й обертаюсь до парочки.

— Це Світлана, — представляє він свою супутницю.

Та нарешті відлипає від Паші й дивиться на мене оцінювально.

— Моя секретарка, — веде далі Островський. — Вона оформить тебе на роботу.

Ми зі Свєтою вивчаємо одна одну.

— А коли ти її взяв на роботу? Я щось не пригадаю її на співбесіді, — відразу видає вона й дивиться на Пашу.

— Я оцінив її резюме і вирішив, що вона — найкращий кандидат на посаду, — різко відповідає Паша.

У його голосі сталь. Я мимоволі щулюсь.

— Але ж як… їй треба тести пройти. Так не можна, — копилить губи Світлана.

Я здригаюся. Чула про різні тести. Люблять у відділі кадрів так звані ейчари розпитувати, ким ви себе бачите за десять років. І все в цьому дусі.

— Які тести? Я ж сказав, нема чого різною лабудою забивати кандидатів. Я дав чітку вказівку — підбирати тих, хто відповідає вимогам.

— Пашунь, ну ти не розумієш. Тест — це дуже важливо, — починає Свєта, але Островський підіймає руку вгору.

— Тетяна — нова співробітниця. Оформиш її в офісі.

Світлана явно ображена його грубістю, але Паша вже забув про неї. Він завжди вмів миттєво змінювати напрямок розмови, якщо тема йому не подобалася.

Ми разом перетинаємо хол бізнес-центру. У ліфті, крім нас, є ще люди, які поспішають на робочі місця. Запахи парфумів, дезодорантів та кондиціонера для білизни змішуються в одну нерозбірливу масу. Але я особливо чітко вловлюю важкий, нудотно-солодкий «Опіум» Свєти. Хто ж його використовує в таку спеку? Ці парфуми люблять холод!

Виходимо на потрібному поверсі. На мене накочує відчуття дежавю. Згадую, як учора саме тут мене зупинив Паша. Фарба приливає до щік, тому що він дивиться на мене так, ніби знає, про що я думаю.

Усередині офісу багато людей. Вони вітаються з нашою трійцею. Жінки поглядають на мене з цікавістю й відразу починають шепотітися, чоловіки проводжають зацікавленими поглядами.

А що, я знаю, що маю гарний вигляд. Так, на обличчя не красуня, але з округлостями та вигинами в потрібних місцях. Колись соромилася своєї фігури, а тепер мені навіть подобається бачити захват в очах чоловіків.

Особливо зараз, коли це бачить і Паша. Ось тільки на його обличчі читається невдоволення.

Біля входу до свого кабінету він зупиняється.

— Доброго ранку всім, — каже, звертаючись до співробітників. — Це наша нова колега — Тетяна. Вона працюватиме у відділі продажів. Тож прошу ознайомити її з нашим розпорядком та ввести в курс справи. Світлана оформить документи, а ти, Настя…

Він звертається до дівчини в чорній сукні, що стоїть біля одного зі столів.

— Так, — киває вона.

— Постажуєш Тетяну до понеділка. Хай зрозуміє, що та як. Все, розходимося по місцях. Робочий день почався.

Співробітники відразу кидаються до своїх столів.

— Зараз Світлана оформить тебе, і підеш до Насті, — Паша дивиться на мене довгим поглядом.

Я киваю йому.

Ми заходимо до приймальні. Він ховається за дверима свого кабінету, а Світлана граційно сідає за стіл на місце секретаря й натискає кнопочку на комп’ютері. І все так повільно, наче ми нікуди не поспішаємо.

— Ваш паспорт, будь ласка, — усміхається мені солодкою усмішкою змії, — та довідку РНОКПП.

Я простягаю файл із документами.

— Ой, а ксерокопії є?

Виразно кошуся на принтер за її спиною.

— Не встигла зробити, але якщо треба…

— Звісно, треба! Не оригінали ж мені до справи підшивати, — пирхає вона.

На її столі вмикається комутатор. Чую голос Паші:

— Світлано, документи готові?

— Ой, — вона відразу відривається від споглядання монітора. — Я сьогодні все зроблю.

І сидить, плескає віями, дивлячись то на мене, то на купу тек, зсунутих на край столу.

— Це треба було зробити ще вчора! — жорстоко каже Паша. — Щоб до обіду все лежало в мене на столі. Це дуже важливі клієнти, ми не можемо їх втратити.