4

В автомобілі панує тиша.

Я мовчу, скоса роздивляючись Павла. Повз пролітають будівлі.

Занадто багато суперечливих почуттів вирує в мені. Не думала, що життя ось так повернеться. Стільки років я не знала, де він і що з ним, а тут раптом зниклий наречений то з’являється на порозі моєї квартири, то, виявляється, став моїм босом!

Чоловік, який мало не став моїм чоловіком. Який був моїм першим. І поки що єдиним.

Він зробив мені дуже боляче. Навіть через вісім років я не можу забути цей біль, не можу нікому повірити. Й ось він знову прийшов у моє життя.

Навіщо?

Щоб змусити мене знову пережити той кошмар?

Все, що було закопане в глибині моєї душі, відгукується, ніби ми розлучилися лише вчора. У грудях починає боліти, коли я дивлюся на нього.

Він змінився. Змужнів. Став… зрілим. Це вже не той безшабашний усміхнений хлопець — форвард студентської футбольної команди, а справжній хижак.

Де він був весь цей час? Що змусило його стати таким?

Мене мучить цікавість. Хочу запитати й… не наважуюсь.

Ловлю його погляд на собі.

— А ти змінилася, — усміхається Павло, помітивши, що я його розглядаю.

— Подорослішала, — відвертаюся до вікна.

Нехай не думає, що я все ще та наївна студентка, закохана в перспективного футболіста.

— Це так. Ще гарнішою стала.

У серці спалахує жар.

Але так не можна. Він покинув мене перед весіллям. Я не можу піддаватися на його чари!

— Павле Сергійовичу, прошу, не потрібно дешевих компліментів. Я всього лише найнялася до вас на роботу, — знаходжуся з відповіддю.

— Та я так, Танюш.

Бачу, як він підморгує в дзеркало заднього виду.

«Танюш»…
Він вимовляє це так само тепло, як тоді, вісім років тому. Наче нічого не змінилося. Ніби не було цієї розлуки, що тривала роки, і цієї прірви між нами.

Я на мить занурююсь у наше спільне минуле. У ті часи, коли ми були щасливими…

Із силою прикушую щоку.

Ні, так не можна! Я не можу з ним працювати!

Але мені потрібні гроші. Я не можу продовжувати сидіти на шиї в Ані! І незабаром середа, мені доведеться відправити батькам переказ. Не хочу, щоб вони про щось здогадалися.

— Не треба натяків на наше близьке знайомство. Воно вже в минулому, — карбую холодним тоном. — Тепер ви — мій бос, я — ваша співробітниця. Це все.

Навмисне переходжу на офіційне звернення. Нема чого ще з ним на «ти» розмовляти.

У його очах миготить подив.

Не очікував?

Насилу стримую стервезну посмішку. Нехай не думає, що я розтану від його дешевих прийомчиків, як вісім років тому. Тієї наївної та дурної Танюші більше немає.

— Добре, якщо ти так хочеш, — каже він уже іншим тоном. Байдужим і сухим. — Завтра зможеш вийти?

Переводить погляд на дорогу.

— Так, звісно!

Я трохи спантеличена різкою зміною його настрою.

— Чудово.

Він більше нічого не каже, навіть не дивиться в мій бік, ніби мене тут немає. Поки автомобіль не зупиняється біля потрібного будинку.

Клацає блокування.

— Дякую, що підвезли, — вибираюся із салону.

Не можу там затримуватись. Надто багато Островського для мене, надто багато спогадів.

Нічне повітря злегка остуджує щоки, що горять. Вдихаю його на повні груди. На третьому поверсі світиться вікно — це Лізка не спить, чекає на мене. Потрібно заспокоїтись, щоб вона не причепилася з розпитуваннями.

Позаду чується стукіт дверцят автівки.

Павло виходить за мною.

— До квартири я сама дійду, — кидаю в його бік.

— Знаю, — він похмуро усміхається. — Просто хочу переконатися, що дійдеш без пригод. Усе ж ти тепер мій співробітник.

— І ви про всіх співробітників так дбаєте?

— Ні, тільки про обраних.

Я закочую очі.

У минулому він теж хвилювався за мою безпеку. Іноді занадто.

— Не варто так турбуватися, Павле Сергійовичу. Як бачите, за ці вісім років зі мною нічого не сталося без вашого піклування!

Ми дивимося одне на одного. Між нами його авто.

— Не комизись. Може, ще прокотимося? — раптом пропонує Павло. — Обговоримо твої обов’язки.

Його очі стають темними. Я мимоволі відступаю під цим поглядом і ковтаю. Тілом проноситься тремтіння.

— Завтра обговоримо, в робочий час.

— Добре, — він зітхає. — Ми можемо просто поговорити? Я сумував за тобою.

Я хитаю головою. Мені шкода. Справді шкода, але…

— Говорити треба було тоді. Вісім років тому, — відповідаю йому. — Зараз у нас суто робочі стосунки.

Островський примружується. Дивиться довгим нечитабельним поглядом, потім різко оминає машину й завмирає біля мене.

А я зрушити не можу. Наче щось утримує на місці. І дивлюсь у його очі. А він у мої. Так і стоїмо одне навпроти одного, не в змозі зробити крок ні вперед, ні назад.

— Вже пізно, Павле, — насилу відводжу очі. — Даруйте, але я піду спати.

Не знаю, як знаходжу в собі сили, але розвертаюсь і йду до будинку. У мене немає ключів, а на парадних дверях — електронний замок. Дістаю телефон, набираю подругу:

— Ліз, відчини. Так, все гаразд.

Павло йде слідом. Відчиняє мені двері до парадного й завмирає, ніби чогось чекає.

— Що ж, побачимося завтра вранці, — ловить мій погляд, — Тетяно.

Він так близько. Аромат його парфумів огортає мене. Навіює спогади.

Писк електронного замка повертає в реальність. Це Ліза відчинила двері.

— На добраніч, Павле.

Він хапає мене за руку.

— Таня!

Гаряче й спекотно від його дотику. Серце калатає як навіжене.

— Пусти! — вириваюсь із його хватки.

Телефон падає на асфальт.

Павло нахиляється першим. Він підіймає мій телефон, екран спалахує.

— Віддай! — говорю, намагаючись приховати страх.

Він із цікавістю дивиться на фото Лельки.

— Пробач, не хотів лякати. Симпатична малеча. Це хто? Твоя донька? — переводить на мене уважний погляд.