3

Я завмираю в ступорі, дивлячись на нього.

Островський також не рухається. Дивиться таким темним поглядом, що стає ніяково. І на довершення всього мене охоплює нервове тремтіння. У голову лізуть новини та підслухані плітки. А ще те, що Павло шукав мене. Приходив, коли мене не було.

Навіщо?

Мимоволі облизую пересохлі губи.

Погляд Островського важчає. Стає звіриним. Владним.

Від цього погляду хочеться втекти.

— П-паша, — зривається з моїх губ.

Ми дивимося одне одному у вічі.

Він повільно підіймається. Такий величезний, застрашливий.

Мимоволі роблю крок назад і впираюся спиною у двері. Втискаюсь у рифлене дерево. Якби двері відчинялися назовні — я б випала в коридор.

Павло оминає стіл, продовжуючи тримати мене поглядом.

Я швидко оглядаю його.

— Бачу, у тебе все гаразд, — упираюся поглядом у те місце, де під сорочкою приховане поранення.

На обличчі Паші з’являється посмішка.

— Всього лише подряпина. Вже загоїлося. До речі, я так і не подякував тобі того разу.

— Все гаразд, твоя подяка була… дуже щедрою! — згадую залишені гроші. І відразу швидко додаю: — Гаразд, я піду. Здається, мені не сюди…

— Стривай, — насупившись, він робить крок до мене. — То це ти новий менеджер?

Під його пильним поглядом мої щоки починають палати.

А я теж гарна. Вдягла таку сукню. Начебто офісну, але вузьку й поділ вище коліна.

— Ні. Просто помилилася дверима, — белькочу, намагаючись намацати ручку дверей. — Була рада тебе побачити. Всього найкращого.

— Стояти! — раптом видає він різким тоном.

Але я вже намацала ручку дверей і вилетіла з кабінету.

Майже бігом прямую на вихід. Треба ж так потрапити! От зробив послугу Валера. Може, він не знав? А якби й знав, я сама винна. Не запитала, як власника звати.

Швидко перетинаю опенспейс, дістаюсь ліфта. Натискаю кнопку виклику, і цієї миті мене накриває тінь. Чоловіча рука лягає поверх моєї. Велика, гаряча. Обережно стискає мої пальці й відводить від кнопки.

Двері ліфта вітально роз’їжджаються, а я не можу зробити жодного кроку.

Він стоїть так близько…

Майже впритул до мене.

Відчуваю його присутність усім тілом.

Відчуваю, як він нахиляється, і його дихання ковзає по моїй щоці, по потилиці…

Вибух у моїх грудях здатен рознести все довкола. Він як троянда, що розпускається в прискореній перемотці. Заповнює серце, змушуючи його битися дедалі частіше.

Я вже й забула, що поруч із ним мені стає спекотно.

Не можу відвести погляду від його руки. Гаряче дихання пестить мою потилицю.

— Стривай, Тань. Ти ж заради роботи прийшла сюди? — голос Павла стає хрипким.

Я ніби повернулася в минуле. В той час, коли ми були разом. Моє тіло гостро відгукується на його близькість. Відчуття, які я хотіла забути, повертаються.

Так, хотіла забути, але не забула…

Він кладе вільну руку мені на талію. Мене немов струмом б’є.

— Ні! — випалюю, намагаючись сховатись у ліфт.

Але хватка Павла стає міцнішою.

— Стій, нумо хоч поговоримо.

Він розвертає мене до себе. Ловить мій погляд.

— А нам є про що? — я починаю злитися.

Ще бракувало працювати на колишнього! Особливо після того, як він зник перед нашим весіллям, нічого не пояснивши, а два тижні тому феєрично, весь у крові, виник на порозі моєї квартири!

Голос тремтить, і я не знаю, як заспокоїтися. Островський вкотре ятрить старі рани. Розбиває вдрузки душу самим лише погладжуванням пальця по моїй шкірі.

— Може і є. Стільки років минуло, — усміхається він.

— Нема про що нам говорити. У тебе своє життя, у мене — своє. Все, що було — залишилося в минулому. Все, дай пройти.

Ледве знаходжу в собі сили, щоб сказати це все рівним тоном.

— Танюш, а я за тобою сумував, — називає мене так, як вісім років тому.

Я ніби спляча красуня, яка прокидається від поцілунку казкового принца. Моє тіло реагує на нього. Внизу живота важчає. Всі спогади, які я зберігаю вже стільки років, не в змозі їх поховати, знову вилазять назовні.

Треба б відштовхнути його й піти, але я не можу. Наче приклеююсь до підлоги.

— Пусти, Островський, — видихаю насилу.

— Пущу, якщо поговориш зі мною. Ти ж на співбесіду прийшла? Не треба брехати, Тань. Якщо тобі потрібні гроші, то я можу дати.

— Ні! — випалюю я. — Нічого мені не треба! І взагалі я йшла не до тебе.

— Не бреши. Окрім тебе сюди ніхто не приходив, — одразу каже Островський. — Ну і не прийшов після тебе. Тож ти і є та кандидатка на посаду.

— Я не… Гаразд. Я справді прийшла на співбесіду, — доводиться здатися.

Хоча розумію, що треба тікати. Не можна залишатися поряд із ним. Але ж я не можу продовжувати жити в Лізи до нескінченності. Пошук роботи затягнувся, гроші закінчуються, а вже час думати про осінь.

Донька вже в другий клас піде. Поки літо — вона в батьків. А потім усе. Доведеться забрати її до міста.

Павло відпускає мене. Мабуть, думає, що я вже нікуди не подінуся.

— Твоя правда. Мені потрібна робота, — дивлюся йому в очі.

— А мені потрібен менеджер із продажу. Впораєшся? — він відповідає таким самим пильним поглядом.

Я тягнуся до сумочки й дістаю звідти резюме. Простягаю його Островському.

Той переглядає лише перші рядки й опускає руку.

— Прізвище те саме? — дивиться на мене з цікавістю. — Отже, ти заміж так і не вийшла?

— Залишила дівоче! — брешу з дитячого бажання завдати йому болю.

— А що так?

— Захотілося.

Він усміхається:

— Ти ніколи не вміла брехати, Танюша. Гаразд, ти прийнята. Приходь завтра із трудовою.

— А-а… — розгублено тягну. — І все?

— А що ще? — він іронічно скидає брову.

— Зарплата? Умови роботи, графік? — перераховую я.

Ми переходимо на діловий тон спілкування.

Павло озвучує зарплатню. У мене очі лізуть на лоба.