2

Він перегороджує весь коридор.

Куртка вже скинута. Сорочка розхристалася, відкриваючи опуклі груди, чіткі кубики преса й темну смужку, що тікає за ремінь чорних штанів. На місці рани щось біле з кривавими патьоками. Здається, він знайшов мою аптечку.

Ми зустрічаємось поглядами. У нього бліде обличчя та губи. На скроні тремтить жилка. Я нервово ковтаю, дивлячись на неї.

Дзвінок у двері лунає так несподівано, що ми обоє здригаємось.

Я подаюсь назад. Павло робить крок до мене, і я опиняюся затиснутою між ним та стіною.

— Не відчиняй, — він нависає наді мною з похмурим виглядом.

— Але…

— Я сказав: не відчиняй, — голос стає жорсткішим.

Але тепер уже розривається мій телефон.

— Я просто подивлюся! — вислизаю під рукою в Павла.

Він намагається мене затримати, але відступає і з гучним зітханням припадає до стіни. Здається, я зачепила ліктем його рану.

Протискаюсь на кухню.

На телефоні блимає незнайомий номер.

Беру слухавку.

— Алло, це кур’єр. Я тут у вас, біля дверей. Відчиніть.

— Гаразд, одну хвилину.

Підіймаю голову і знову зіштовхуюся з Павлом. Той стоїть у дверях кухні й пильно дивиться на мене.

— Там кур’єр піцу привіз, — я ніби виправдовуюсь.

— Скажи кур’єру, хай поставить коробку під дверима, — цідить він.

Нервово ковтаю.

— Ок, коробка під дверима, — чується від кур’єра.

Гей! Він же єдиний, хто міг мені допомогти!

Зв’язок обривається.

— Що ти тут забув? — знову підводжу погляд на Павла.

Рука нервово стискає телефон.

— Це тебе не обходить, — усміхається Островський. — Дякую, що впустила. На цьому все.

— Що — все? — кров відливає в мене від обличчя.

Павло переводить погляд із моїх губ трохи нижче. Ковзає по шиї, дивиться прямо на груди.

Я спохоплююся, прикриваюся руками. Поли халатика злегка розійшлися, відкриваючи більше, ніж треба. І тканина така тонка, майже прозора! Почуваюся голою під поглядом, яким чоловік мене роздягає. Сподіваюся, Островський не здогадався, що під халатом в мене нічого немає?

Павла веде. Кидаюся до нього, забувши про халат. Допомагаю всістися на стілець.

— Може, усе ж таки швидку викликати?

Островський хитає головою.

— Піцу давай, — каже він.

Я киваю й несуся до дверей. Дійсно, кур’єр залишив її на порозі.

Повертаюся із теплою коробкою на кухню і ставлю перед Островським на стіл. Навіть кришку сама відчиняю.

Приємний аромат випічки наповнює повітря.

Чоловік бере шматок і відкушує його одразу цілу половину. Я так і сиджу навпроти нього, доки він їсть мою піцу. А з його раною взагалі можна їсти?

Гарний такий…

Не можу очей відірвати. Та й спогадів позбутися не можу. Тіло досі відчуває його тяжкість, як він втискав мене в підлогу коридору.

У його кишені гуде телефон. Схоже, поставлений на «вібро».

Не дивлячись на екран, Павло прикладає його до вуха:

— Так, Комінтерна сімдесят п’ять. Під’їжджай, я сам вийду.

Я від хвилювання ховаю руки між колінами й стискаю до болю.
Він знає адресу мого будинку. Виходить, не випадково тут опинився. І вже точно не заради зустрічі зі мною.

— Що відбувається? — питаю хрипким голосом.

— Менше знаєш — міцніше спиш, — підморгує Островський і з видимим апетитом уплітає вже п’ятий шматок.

Схоже, він не збирається нічого пояснювати.

З тугою проводжаю залишки піци, що зникають у нього в роті.

За вікнами спалахує світло фар. Воно блимає кілька разів, і Павло відразу встає. Дістає з кишені гаманець. Виймає пачку зелених купюр і кидає на стіл.

Велика сума. Занадто велика. Я таких грошей у руках не тримала.

— Бери й забирайся звідси.

— А?.. — у прострації відриваю погляд від купюр і дивлюся на нього.

— Їдь, — пояснює він жорстким тоном. — Із цього району, а краще з міста. Або взагалі з країни. Не повертайся якомога довше й нікому про мене не розповідай.

— Чому? — тривога стискає горло.

— Зроби, як я сказав, — і з тобою нічого не станеться.

Від його слів стає лише страшніше.

— Паша… це… це жарт? — мій голос тремтить.

Островський хитає головою:

— Мені час. Приємно було побачитись.

— Що? Побачитись?

Усередині спалахує раптова злість. Я схоплююся. Біжу за ним у коридор.

— Островський! Поясни! Що ти накоїв? Куди ти мене втягнув?

Але він іде, залишаючи мене одну.

Я б’ю кулаком у зачинені двері. Потім несуся до вікна, звідки чути, як від’їжджає машина.

Чорний автомобіль виїжджає з двору. Шкода, я не знаюся на марках машин. А з іншого боку…

Переводжу погляд на стіл. На гроші.

Напруга повільно відпускає. Я безсило опускаюся на стілець і починаю сміятися.

Спочатку тихо, потім усе голосніше й голосніше.

Це мине. Це нервове.

Які б таємниці не приховував Павло Островський, їм не зрівнятися з моєю.

Я ніколи не зізнаюся, що в мене є донька… від нього.

Зустріч з Островським не йде в мене з голови. Та ще будинком ходить поліція, опитує мешканців. Під вікном на лавці шепочуться бабусі. Я мимоволі завмираю під прочиненою фрамугою, нагостривши вуха.

— Чула, Микитівна, у нас у сквері бандита знайшли. Ну того, Ставра, який у розшуку.

— Та ти що? І що він там робив?

— Кажуть, поранений лежав. Його швидка відвезла.

Тарілка вислизає з тремтячих пальців.

Звук битого посуду змушує підстрибнути та в паніці завмерти.

Островський! От сволота!

Ось в жодному разі не сумніваюся, що це його рук справа!

Якого біса влаштував розбірки в моєму дворі? Та ще й цей, як його… Ставр. Я бачила новини по телевізору. Це місцевий авторитет. Вже не знаю якого рівня, але його розшукували за підозрою у вимаганнях і вбивствах.

Яким чином він опинився в нас у сквері? І яким чином там опинився Павло?