1

— Танюш, нумо підвезу тебе додому, — пропонує Валера, притримуючи мені двері.

За спиною гримить музика. Цю ніч я провела в барі з друзями, заливала коктейлями горе.

— Не відмовлюся, — усміхаюся йому.

З Валеркою ми ще зі школи знайомі, він і тоді намагався до мене залицятися. Симпатичний хлопець, але… Не моє. Я знаю про його таємну закоханість, ось тільки допомогти нічим не можу. У мене до нього не тремтить. Шкода, але так теж буває.

Ми виходимо з бару.

Давно я стільки не пила, як цієї ночі. А все тому, що мене вчора звільнили з роботи. Наш начальник вирішив узяти на роботу свого племінника, а мене попросили піти.

Туга навалилася — сил немає, і страх перед майбутнім. Чуже місто, чужа квартира — що робити? Повертатися в провінцію до батьків, як побитий песик? Ось і вирішила «на радощах» запросити всю компанію до бару. Місце обрала пристойне, у центрі міста. Друзі підтримали, але вже світає, ніч добігає кінця, а отже — час роз’їжджатися.

В голові трохи паморочиться. Ось не вмію пити, й не треба починати. Валера веде мене до своєї іномарки й відчиняє двері.

Падаю на сидіння поруч із водійським. Клацаю ременем безпеки.

Валера заводить двигун. Продовжує базікати про щось, але я не слухаю. розосереджено дивлюся у вікно на висотки, що проносяться повз.

Машина зупиняється в мене на подвір’ї.

Валера замовкає. Дивиться на мене так, що я починаю мимоволі поправляти блузку — раптом розстебнулася?

— Слухай, Таню, — каже він хрипким голосом. — Тобі зовсім не обов’язково їхати, ти ж знаєш.

— М-м-м? — невтямки дивлюся на нього. — Про що ти?

— Я можу по своїх каналах пробити. Може, десь потрібен менеджер із продажів.

— О, буду вельми вдячна, — хапаюся за примарну надію.

Раптом він справді зможе допомогти?

— Так, зрештою, ти хороший фахівець, — каже він, продовжуючи дивитися на мене.

Його погляд наполегливо ковзає моїм обличчям, опускаючись до губ. Від цього я трохи тверезію.

Нервово ковтаю.

— Дякую, Валеро, — кажу йому. — Тоді напишеш, якщо знайдеться щось?

— Звісно. Ми могли б ще раз зустрітися, — продовжує він, не поспішаючи зняти блокування з дверей. — Посидимо в кафе, обговоримо. Удвох. Ти мені дуже подобаєшся, Тань.

Мене трохи лякає така наполегливість друга. Раніше він був більш стриманим. Може, це мій майбутній від’їзд так діє на нього? Чи зайвий келих пива?

— Ти хороший друг, Валеро, — тягнуся до ременя безпеки.

Хлопець перехоплює мою руку. Його долоня мокра і спітніла. Мені зовсім не подобається його дотик. Хочеться вирвати руку, але я змушую себе зберігати спокій. Це ж Валерчик. Він хороший хлопець, але зовсім не приваблює мене як чоловік!

— Відпусти, — намагаюсь звільнити руку.

— Таню, дай мені шанс, — дивиться, як кіт зі Шрека.

Від цього стає лише гірше.

— Ні! — гаркаю я.

— Гаразд, пробач мені. Я не хотів нічого поганого, — його великий палець гладить моє зап’ястя.

— Валеро, не варто, — хитаю головою. — Мені справді шкода, але…

— Завжди є це «але», — посміхається він. — Дозволь хоч обійняти тебе.

Я видихаю. Зрештою, на прощання ми завжди з друзями обіймаємось. У цьому немає нічого такого…

— Гаразд, — дозволяю.

Він тягнеться до мене. Я, як завжди, злегка обіймаю його за плечі. А ось він щосили стискає мене. Втискає в сидіння. Його губи опускаються на мої. Вони трохи вологі. Язик ковзає вздовж зубів.

Намагаюся відштовхнути чоловіка, але сил не вистачає.

— Пусти! — вдається відвернути голову.

Б’ю його по плечу.

Хватка слабшає. Валера відсувається, клацає блокуванням.

Я відчиняю двері й кулею вилітаю надвір. Жадібно хапаю ротом прохолодне повітря, а потім тру губи тильною стороною долоні. Відчуття липкого поцілунку продовжує переслідувати мене.

Валера виходить за мною.

— Таня, вибач, — намагається взяти мене за руку.

— Навіть не розмовляй зі мною більше, — відсахуюсь від нього й майже бігцем прямую до парадних.

Руки та ноги тремтять від пережитого стресу. А ще друг називається!

Забігаю в під’їзд, гучно грюкаю дверима і мчу до своєї квартири. Добре, що мешкаю на першому поверсі. Не доведеться чекати, доки ліфт приїде. Він у нас повільний, як старий дід.

Серце калатає, поки тремтячими пальцями намагаюся намацати ключ у сумочці.

Сподіваюся, Валера не піде за мною. У нас на під’їзді немає домофона, ще тиждень тому п’яний сусід зламав. Ми з мешканцями, звісно, сварилися, навіть гроші зібрали на новий. Але його досі не зробили. Кербуд розводить руками, мовляв, черга, наберіться терпіння. Добре, що до нашого подвір’я не зазирають чужі.

Зрештою, відчиняю замок. Ввалююся у квартиру і, зачинивши двері, видихаю.

Майже без сил опускаюся на банкетку й сиджу так довгих п’ять хвилин.

У голові повний сумбур. Валера мене налякав. Навіть не знаю, як тепер із ним спілкуватися?

Потроху приходжу до тями. Спочатку заспокоюється серце, а потім і апетит прокидається — перша ознака, що зі мною все гаразд. Я коли нервуюсь — шматок у горло не лізе.

А ще ж треба вирішити, що робити далі. Збирати речі або дати Валері шанс і почекати кілька днів. Раптом він знайде мені роботу?

Погляд падає на рекламку піцерії, забуту на столику біля вхідних дверей. Що ж, піца — то піца. У будь-якій незрозумілій ситуації спочатку треба поїсти.

Оплачую замовлення через телефон. Іду на кухню, машинально готую каву. У голові блукають похмурі думки.

І додому повертатися не хочеться, і з Валерою вступати в стосунки — теж.

Ось як вчинити?

Знімаю кавник із плити й плетуся у ванну. Але варто залізти під душ, як чую дзвінок. Він деренчить і деренчить, наче хтось затиснув його пальцем.

Втім, зрозуміло хто. Напевно, це кур’єр. Швидко впорався, за десять хвилин. Але це не привід ламати двері!

Роздратовано накидаю халатик прямо на мокре тіло.