Епілог. Без чужого дозволу

За рік уранці перед власним весіллям я перевіряла не список гостей, а Мартине резюме.

Вона надіслала його о сьомій двадцять із повідомленням:

Тільки помилки. Не переписуй і не радь, що додати.

Я сиділа на кухні у світлому халаті, з мокрим волоссям і без макіяжу. До реєстрації залишалося чотири години. Андрій ночував у Максима, свого сина, бо вони до пізнього вечора збирали стіл для нашої нової квартири. Це не було дотриманням весільної традиції. Просто я не хотіла прокидатися від звуку дриля напередодні церемонії.

Резюме складалося з двох сторінок. Марта докладно описала запуск готелю, який завершила навесні, роботу з підрядниками й результати нашого пілотного проєкту. У слові «координувала» пропустила літеру, ще двічі поставила різні тире. Я виправила три помилки, зберегла файл і написала:

Готово. Змісту не торкалася.

Відповідь прийшла одразу:

Дякую. Буду о дев’ятій. І не починай без мене фарбуватися.

Я відклала телефон.

Марта подавала документи на посаду директорки з розвитку бренду у «Вересні». Конкурс оголосили місяць тому, коли Денис вирішив перейти до міжнародної мережі й попередив нас заздалегідь. Понад рік у «Лінії» дав Марті досвід, якого вона не могла здобути в сімейній компанії: керівника, якому не було справи до її прізвища, невдалі презентації перед чужими людьми, бюджет, за який вона відповідала без можливості зателефонувати матері.

Вона починала з підписів до фотографій, а закінчила запуском бренду нового готелю. Її проєкт не став найкращим у країні й не отримав нагороди, зате відкрився вчасно, вклався в бюджет і за перші три місяці набрав заплановану кількість бронювань. Марта пишалася цим більше, ніж колись красивими слайдами для інвестора.

Коли вона сказала, що хоче повернутися, я не відповіла відразу.

— Ти проти? — запитала Марта.

— Не знаю. Боюся, що ми знову змішаємо все.

— Я теж боюся.

— Тоді навіщо?

— Бо це моя компанія на тридцять п’ять відсотків і справа, яку я знаю. Бо тепер у мене є досвід. І тому, що я хочу цю роботу.

— Є інші кандидати.

— Нехай будуть.

Ми домовилися, що я не братиму участі у відборі та співбесідах. Андрій теж відмовився від голосу, бо після нашого одруження його рішення щодо моєї доньки все одно викликало б запитання. Відбір проводили Тамара Петрівна, зовнішня рекрутерка й директорка з маркетингу іншої ресторанної групи, яку порадила Ірина. Виконавчий комітет заздалегідь уповноважив їх обрати кандидата й погодити річний контракт у межах затвердженого бюджету. Я мала підписати рішення, якщо процедури дотримано, а не обирати між іменами.

Марта не просила показати список кандидатів. Я не питала Тамару, яке місце посідає донька.

Це давалося нам обом не так легко, як ми вдавали.

Дверний дзвінок пролунав о дев’ятій рівно. Марта ввійшла з чохлом для сукні, коробкою взуття й паперовим пакетом із пекарні.

— Ти їла? — запитала вона замість привітання.

— Йогурт.

— Це не сніданок.

— Знайомі слова.

— Андрій попросив простежити.

— Тоді це змова.

Вона виклала на тарілку два круасани. Волосся зібрала недбало, на щоці залишилася червона смуга від подушки.

— Ти щойно прокинулася? — запитала я.

— Я надіслала резюме о сьомій двадцять.

— А потім знову лягла.

— Це не заборонено.

Ми поснідали на кухні. У квартирі ще стояли нерозібрані коробки. Ми з Андрієм переїхали два тижні тому, хоча ключі отримали ще в травні. Шукали житло довше, ніж планували. Моя квартира була зручною, але Андрій почувався там гостем. Його помешкання нам не підходило за розміром. Зрештою ми купили нове разом, у рівних частках, після двох місяців розрахунків і трьох суперечок про район.

Шлюбний договір підписали ще до купівлі. Ірина прочитала нам уголос основні пункти, хоча обидва знали їх напам’ять. «Вересень» і моя стара квартира залишалися моїми, Андрієва квартира — його. Спільне житло належало нам порівну, спільні витрати ми погоджували раз на місяць. Коли я розповіла про це Марті, вона запитала, чи ми плануємо шлюб або засідання наглядової ради.

— Одне іншому не заважає, — відповіла я.

Тепер саме Марта знайшла коробку з косметикою, яку я вчора залишила в коридорі, віднесла до спальні й розстебнула чохол.

Я обрала сукню кольору слонової кістки, пряму, нижче колін, із довгими рукавами. Не хотіла ні фати, ні шлейфа. Продавчиня двічі нагадала, що наречена може дозволити собі святковіший образ. Я дозволила собі той, у якому не хотілося перевдягнутися через годину.

— Ти впевнена щодо туфель? — запитала Марта.

— Вони зручні.

— Вони чорні.

— І зручні.

— У мене є світлі.

— Я бачила. Підбори дев’ять сантиметрів.

— Вісім.

— Ні.

— Добре. Це твоє весілля.

Вона сказала це легко, без тіні того дня, коли стояла перед дзеркалом у салоні. Я все одно згадала білу сукню в шафі й своє намагання дивитися тільки на доньку, не думаючи про нареченого.

Марта продала ту сукню через пів року після скасованого весілля. Грошей від продажу не вистачило, щоб повернути всі витрати. Решту своєї частини вона сплатила із заощаджень протягом чотирьох місяців. Вадим переказав свою суму після листа Ірини. Вони не судилися й не зустрічалися для останньої розмови. Принаймні Марта про таку зустріч не розповідала.

Я не питала.

— Ти його сьогодні згадала? — раптом сказала Марта.

Я подивилася на неї.

— Кого?

— Вадима. Не тата.

— На кілька секунд.

— Через мене?

— Через те, що це весілля. І ти поруч.

Вона сіла на край ліжка.

— Мені іноді здається, що я все зіпсую просто своєю присутністю.

— Не зіпсуєш.

— Я знаю, що ви запросили мене не з обов’язку. Але якби ти не хотіла мене бачити, то сказала б?

Рік тому я відповіла б надто швидко. Запевнила б, що вона моя донька й іншого варіанта бути не може. Тепер сіла поруч.