Розділ 19. Після слова «ні»

Марта проспала чотирнадцять годин.

Я кілька разів підходила до дверей гостьової кімнати, але не заходила. О десятій ранку почула, як вона перевернулася, об одинадцятій — як увімкнула воду у ванній. Близько полудня донька прийшла на кухню в моєму халаті й попросила кави.

— Спочатку щось з’їж, — сказала я.

— Тільки не починай.

— Є сир, яйця, йогурт. Обирай сама.

— Йогурт.

Я поставила перед нею баночку й зробила каву. Марта перевірила телефон. На екрані було понад сто повідомлень і двадцять сім пропущених викликів.

— Я не хочу це читати, — сказала вона.

— Не читай.

— Але треба відповісти бабусі, Вадимовій мамі, колегам. Дарина пише про рахунки.

— Відповідай по черзі. Решта зачекає.

— Оксана вже підготувала заяву?

— Не просила. Це не подія компанії.

— Але журналісти напишуть.

— Напишуть. Якщо захочеш, Оксана допоможе з особистим повідомленням поза робочим часом.

Марта відкрила діалог із Дариною. Переглядала довгий список, час від часу прикладаючи пальці до скроні.

— Комплекс повертає тільки тридцять відсотків за номери й нічого за вечерю, — сказала вона. — Квитки можна перенести з доплатою. Фотографка бере половину гонорару, музиканти — весь.

— Склади загальну суму. Потім вирішимо.

— Я сама заплачу.

— Марто, це великі гроші.

— Я їх витратила.

— Ви витратили вдвох.

— Вадим оплачував приблизно половину. Свою частину я закрию.

— Можу допомогти.

— Не хочу.

— Добре.

Вона підняла погляд.

— Просто «добре»?

— Ти доросла й маєш заощадження. Якщо зрозумієш, що не справляєшся, скажеш.

— А якщо не скажу?

— Це буде твоя проблема.

Марта ледь усміхнулася.

— Ти справді змінюєшся.

— Повільно.

Вона відповіла бабусі коротким повідомленням, потім зателефонувала Дарині. Попросила надіслати всі рахунки й не брати гроші на себе. Після розмови написала загальне повідомлення для друзів:

Дякую, що були поруч учора. Я сама зупинила церемонію. Не готова обговорювати причини, але прошу не звинувачувати нікого від мого імені. Коли зможу, напишу особисто.

— Коли ти кажеш «нікого», маєш на увазі й мене? — запитала я.

— Тебе вже звинувачують.

Вона показала кілька повідомлень. Одна подруга питала, чи це я влаштувала сцену через ревнощі. Далекий родич написав, що «материн егоїзм не має меж». Інша людина навпаки вітала Марту з тим, що вона «вчасно розпізнала афериста», хоча не знала жодного документа.

— Не відповідай заради мене, — сказала я.

— Я відповідаю за себе. Не хочу, щоб моє рішення перетворили на історію про двох людей, які боролися за мене.

— Тоді повідомлення правильне.

Вона опублікувала. За хвилину зателефонував Вадим.

Марта дивилася на ім’я, доки виклик не завершився.

— Він телефонував уночі? — запитала я.

— Не знаю. Телефон був вимкнений.

— Хочеш відповісти?

— Ні.

Виклик повторився. Вона відхилила й написала:

Мені потрібен тиждень без розмов. Речі передай через Дарину. До квартири не приїжджай.

Вадим відповів одразу. Марта не показала текст, тільки заблокувала екран.

— Він каже, що чекатиме, — сказала.

— Добре.

— Ти могла б не звучати задоволено.

— Я намагаюся звучати нейтрально.

— Не виходить.

— Тоді мовчатиму.

Марта доїла йогурт.

Близько другої приїхав Андрій. Приніс продукти, хоча я не просила: хліб, фрукти, готовий бульйон із «Вересня». Перед дверима подзвонив і чекав, доки я дозволю зайти.

Марта сиділа у вітальні. Андрій привітався, не обіймав її й не говорив, що вона правильно вчинила.

— Як ти? — запитав.

— Погано.

— Зрозуміло.

— І все?

— Не знаю, що ще сказати.

— Мама вчора теж не знала.

— Іноді це чесна відповідь.

Він поставив пакет на кухні й дістав бульйон.

— Це змова, щоб мене годувати? — запитала Марта.

— Ні. Я привіз і собі.

— Тоді залишайся.

Ми пообідали втрьох. Розмова спочатку не складалася. Потім Марта запитала про пілотний проєкт, Андрій відповів, що система пережила суботу без її контролю й видала нормальну статистику. Вона попросила надіслати звіт, але не збиралася виходити на роботу кілька днів.

— Правильно, — сказала я.

— Я не питала дозволу.

— І не давала. Погодилася.

— Це майже те саме.

— Не зовсім, — втрутився Андрій. — Але вам обом потрібен час звикнути до різниці.

Марта подивилася на нього.

— Ти завжди говориш їй, коли вона не права?

— Не завжди. Іноді хочу спокійно допити каву.

— І вона не звільняє?

— Поки ні.

— Один раз нагадала, що дала йому повноваження, — сказала я.

— Я вже чула.

— Від кого?

— Від Андрія, коли ми починали пілотний проєкт. Він пояснив, чому угода про доступ однакова для всіх.

Я подивилася на нього.

— Ти розповів їй про нашу сварку?

— Тільки те, що стосувалося робочого рішення.

— І тебе це не дратувало? — запитала Марта.

— Дратувало, — відповіла я. — Потім зрозуміла, що він не принижував мене, а пояснював правило.

— Ви дивні.

— Це комплімент? — запитав Андрій.

— Поки ні.

Після обіду Марта пішла спати. Ми з Андрієм прибрали зі столу.

— Ти залишишся? — запитала я.

— Якщо хочеш.

— Хочу. Але спатимеш у мене, не в гостьовій. Не збираюся приховувати від Марти.

— Я теж.

— Уранці вона може бути незадоволена.

— Переживу.

Він торкнувся моєї руки.

— А ти як?

— Полегшено. І винна за це.

— Чому винна?

— Марта втратила чоловіка, якого любила. Я отримала бажаний результат.

— Ти не зірвала весілля.

— Але хотіла.

— Бажання не робить тебе винною в її рішенні.