Розділ 17. Її рішення

До весілля залишалося дев’ять днів.

За цей час Вадим повернувся до Мартиного помешкання, інвестор надіслав четверту версію протоколу, а наша альтернативна пропозиція отримала остаточні розрахунки. Пілотна програма працювала краще за прогноз: кількість повторних бронювань зросла, гості користувалися бонусами, персонал перестав скаржитися на систему після першого тижня.

Марта щодня бувала в ресторані. Ми говорили про роботу, іноді пили каву після нарад. Особистого майже не торкалися. Це не було примиренням, але вже не скидалося на перемир’я, яке може зірватися від одного необережного слова.

Вона наполягла на трьох змінах у Вадимовій угоді. Головний ресторан і торговельна марка не мали бути заставою. Її бюджет розвитку не залежав від одноосібного погодження виконавчого директора. Будь-яка довіреність на голосування від її імені вимагала окремого письмового рішення й могла бути відкликана будь-коли.

— Останній пункт і так випливає із закону, — сказала Ірина на зустрічі.

— Хочу, щоб він був у документах, — відповіла Марта.

Вадим погодився. Він не перебивав її й не говорив «ми вирішили». Можливо, зрозумів. Можливо, лише навчився не робити цього у моїй присутності.

Найбільша суперечка залишалася навколо управління. Інвестор хотів виконавчого директора зі значними повноваженнями. Вадим наполягав на своїй кандидатурі. Я не погоджувалася передати йому посаду. Марта вважала, що рішення можна відкласти до завершення банківської перевірки.

— Тоді за що голосуватимемо другого серпня? — запитала я.

— За продовження переговорів на погоджених межах, — відповіла вона.

— Початковий порядок денний передбачає залучення інвестора й зміну управління.

— Я подам уточнення.

— Це вже третє формулювання зборів.

— Бо з’являються нові дані.

Вона говорила як власниця, яка почала розуміти власні документи. Мене це тішило й дратувало: якби Марта зробила все до підписання листа, ми уникнули б половини конфлікту. Я не сказала. Запізніла правильність усе одно була кращою за вперту помилку.

Після робочої зустрічі вона затрималася.

— Ти відповіла Дарині щодо весілля? — запитала.

— Ні.

— Строк минув.

— Знаю.

— Вона залишила для тебе місце.

— Це її рішення.

— Моє.

Я закрила ноутбук.

— Хочеш відповідь зараз?

— Так.

До цього моменту я щодня знаходила причину відкласти. Чекала, що Марта сама скасує церемонію. Що Вадим зробить щось настільки очевидне, після чого мене не попросять дивитися, як вони обмінюються обітницями. Що рішення перестане бути моїм.

— Я прийду, — сказала я.

Марта довго дивилася на мене.

— Справді?

— Так.

— Ти змінила ставлення до шлюбу?

— Ні.

— Тоді навіщо?

— Бо ти моя донька й попросила бути. Я не благословлятиму Вадима, не говоритиму промову про ваше кохання й не фотографуватимуся так, наче все підтримую. Але прийду.

— Це звучить як перелік умов.

— Щоб ти знала, чого чекати.

— Я не хочу, щоб ти сиділа з таким обличчям, наче присутня на поминках.

— Не планую. Якщо зрозумію, що не можу поводитися нормально, тихо піду.

— А Андрій?

— Його не запрошували.

— Можеш прийти з ним.

— Ти цього хочеш?

Марта подумала.

— Не знаю. Можливо, так буде легше всім.

— Вадимові?

— І тобі. Щоб ти не почувалася сама.

— Я не братиму Андрія як підтримку без його згоди. Запитаю.

— Добре.

Вона встала, але біля дверей обернулася.

— Дякую, що прийдеш.

— Не дякуй завчасно. Я ще маю витримати день.

— Принаймні чесно.

Андрій відмовився йти.

Ми вечеряли в мене. Після примирення він залишався двічі, але не перевіз жодної речі й щоранку повертався додому переодягатися. Зубну щітку приніс у невеликому футлярі й забирав із собою. Я не пропонувала лишити, хоча хотіла.

— Чому ні? — запитала я.

— Це весілля Марти. Вона запросила мене, щоб полегшити день тобі й Вадимові, не тому, що хоче бачити.

— Вона сказала, що, можливо, так буде легше всім.

— Саме це я й почув.

— Тобі неприємно?

— Ні. Я не хочу опинитися там у ролі твого супроводу проти нареченого.

— Я б не використовувала тебе вдруге.

— Вірю. Але інші можуть використати саму присутність.

Я розлила суп у тарілки. Готувала сама й пересолила, хоча ніколи не робила цього на роботі.

— Можна розбавити, — сказав Андрій після першої ложки.

— Просто не їж.

— Я хочу їсти. Додамо води.

Він відніс каструлю до плити, налив трохи окропу й спробував знову.

— Тепер нормально.

— Ти не зобов’язаний виправляти мою вечерю.

— А ти не зобов’язана сприймати пересолений суп як характеристику стосунків.

— Я не сприймаю.

— Тоді сідай.

Ми поїли. Я розповіла про Мартині вимоги до угоди й голосування. Андрій слухав без записів, але все одно поставив операційні запитання.

— Якщо вони приберуть заставу чинних активів, звідки забезпечення? — запитав.

— Нові приміщення, обладнання, гарантія інвестора. Через це сума першого етапу зменшиться.

— Тоді план уже ближчий до нашого.

— Так. Але Вадим усе одно хоче посаду.

— Він фаховий керівник.

— Ти пропонуєш погодитися?

— Ні. Кажу, що заперечення має стосуватися конфлікту інтересів, повноважень і довіри, а не його здібностей.

— Довіри немає.

— Це сильний аргумент для посади з доступом до всіх грошей.

— Марта йому довіряє.

— Уже не без перевірки.

Я відклала ложку.

— Боюся, що вона вирішила: якщо змусила його показувати документи, то виправила все й у стосунках.

— Можливо.

— І що мені робити?

— Ти вже сказала правду й показала документи.

— Просто чекати?

— Жити. Працювати. Бути поруч, якщо вона звернеться.