Розділ 16. Без свідків

Марта не зателефонувала ні того вечора, ні наступного ранку.

Я прокинулася о п’ятій, перевірила телефон і більше не заснула. О сьомій була в ресторані, хоча перша зустріч починалася о дев’ятій. Андрій уже працював у кабінеті операційного відділу. Ми зустрілися біля кавомашини.

— Доброго ранку, — сказав він.

— Доброго.

— Ірина надіслала правки до альтернативного плану. О десятій обговоримо?

— Так.

Він узяв каву й пішов. Не холодно, не демонстративно. Саме так, як обіцяв: тільки робота.

На нараді Андрій поставив п’ять запитань, не погодився з моїм строком відкриття й запропонував дорожчий резерв на обладнання. Я двічі заперечила, один раз погодилася, попросила додатковий розрахунок. Для решти людей у кімнаті ми були керівницею й операційним директором.

Мене це влаштовувало, доки він не вийшов.

О пів на дванадцяту подзвонила Марта.

— Можеш приїхати? — запитала.

— Куди?

— До мене. Вадима немає.

— Щось сталося?

— Хочу поговорити без нього. І без твоєї команди.

— Буду за годину.

Я перенесла обідню зустріч і попросила Андрія провести її замість мене. Він не питав про причину. Лише уточнив, чи потрібні мої нотатки.

Біля Мартиного будинку я побачила машину Вадима. Вона стояла на гостьовій стоянці, але його самого у квартирі не було.

Марта відчинила в домашньому халаті й босоніж. Волосся не розчесане, під очима темні сліди. У вітальні на дивані лежала складена ковдра.

— Ти спала тут? — запитала я.

— Так.

— А він?

— У спальні. Вранці поїхав.

— Ви посварилися?

— Сядь, будь ласка.

На столі стояв Вадимів ноутбук. Поруч — аркуші з нотатками Марти, два порожні горнятка й тарілка з недоїденими бутербродами. Вони говорили довго.

Я сіла в крісло, не торкаючись документів.

— Він показав файли, — сказала Марта. — Не всі одразу. Спочатку тільки банківський проєкт і новий протокол. Я попросила відкрити історію листування з інвестором.

— Відкрив?

— Після сварки. Там була перша модель із заставою ресторану. Вадим справді писав, що треба розглянути інший варіант, але не наполягав. Він хотів спочатку отримати попередню згоду банку, а потім торгуватися.

— Чому не сказав тобі?

— Бо вважав, що я злякаюся ризику раніше, ніж побачу переваги.

— Його слова?

— Так.

— А твої?

Марта підтягнула ноги під себе.

— Я сказала, що це не турбота. Що він використав мій підпис, хоча дав не всі умови.

— Що відповів?

— Що лист про наміри не остаточний і я нічим не ризикую до голосування. Що він знає переговори краще й не хотів завантажувати мене кожною чернеткою.

— Ти повірила?

— Частково. Він справді знає краще.

— Знання не дає права вирішувати, яку інформацію ти витримаєш.

— Я вже сказала йому майже те саме.

Я кивнула.

— А протокол?

— Він визнав, що хотів бути виконавчим директором від початку. Каже, не приховував, бо ми не раз говорили, що компанії потрібна нова людина. Але про п’ятирічний контракт і твоє усунення не розповів, бо це був найжорсткіший варіант інвестора.

— Він сам редагував документ.

— Знаю.

— І?

— Сказав, що редагував свою частину, бо за неї відповідав. Твою роль мали обговорити з тобою.

— Після того, як погодять його.

— Мамо, я не захищаю. Переказую.

— Добре.

Марта встала й пішла на кухню. Повернулася зі склянкою води, випила половину стоячи.

— Я попросила його кілька днів пожити у своїй квартирі.

— Через документи?

— Через те, що він не розуміє, чому я злюся. Весь час пояснює, що жодної шкоди ще немає. Ніби проблема виникне тільки тоді, коли банк забере ресторан.

— Що сказав на прохання поїхати?

— Що ти домоглася свого.

— Звісно.

— Я відповіла, що саме через такі слова прошу його піти.

Вона сіла на край дивана.

— Я не знаю, що робити.

— З угодою чи весіллям?

— З усім.

— Я не вирішу за тебе.

— Ти могла б хоч раз не починати з правильної відповіді?

— А з чого?

— Сказати, що рада, бо ми посварилися. Що сподіваєшся, що я скасую весілля. Я ж бачу.

— Добре. Я рада, що ти перевірила документи й попросила його поїхати, коли він не почув. І так, сподіваюся, що ти не одружишся з ним. Але якщо почну з цього, ти вирішиш, що вся розмова потрібна мені для перемоги.

— А вона не потрібна?

— Ні. Я хочу, щоб ти була в безпеці. Хочу зберегти компанію. Хочу, щоб Вадим відповів за брехню. Усе це правда одночасно.

Марта подивилася на свої руки.

— Я думала, ти прийдеш задоволена.

— Я не задоволена, коли ти не спала ніч.

— Раніше тебе це не зупиняло.

— Що саме?

— Твоє «я попереджала».

Я мовчала. Таких випадків було досить: невдалий іспит після вечірки, робота, яку Марта кинула через два місяці, оренда майстерні разом із подругою. Я рідко вимовляла слова буквально, але тоном давала зрозуміти, що результат був передбачуваний і донька могла уникнути його, якби послухалася.

— Не скажу, — відповіла я.

— Бо тепер контролюєш себе?

— Бо це жорстоко й нічим не допомагає.

— Ти могла зрозуміти раніше.

— Могла.

Марта витерла долонями обличчя.

— Я так злилася на тебе після татової смерті.

Ми вже торкалися цього, але вона ніколи не починала сама.

— За що найбільше? — запитала я.

— За те, що ти повернулася на роботу через дев’ять днів.

— Треба було платити зарплати.

— Я знаю. Ти повторювала це всім.

— Це була правда.

— А я мала виступ у школі через два тижні після похорону. Хотіла відмовитися. Ти сказала, що тато не хотів би, щоб я кидала те, до чого готувалася.

Я пам’ятала виступ. Марта грала у шкільній виставі, Олексій допомагав їй учити текст. Я справді переконала не відмовлятися.