Розділ 14. Зручний чоловік

Запуск пілотної програми призначили на наступну п’ятницю. Марта хотіла зробити невелику презентацію для постійних гостей і запросити кількох місцевих журналістів, які писали про ресторани. Я погодила бюджет і не втручалася в підготовку, доки Оксана не принесла список запрошених.

Серед них була авторка статті про «нове покоління власників».

— Її запросила Марта? — запитала я.

— Денис. Вона спеціалізується на міському бізнесі й гастрономії. Після нашого уточнення написала коректно.

— А питання про весілля будуть?

— Можуть бути. Подія публічна, заручини вже відомі.

— Попередь, що особисте не коментуємо.

— Попереджу. Але заборонити запитати не можу.

— Знаю.

Оксана вийшла. Я ще раз переглянула програму: коротка презентація Марти, демонстрація нової системи бронювання, дегустаційний сет, запитання гостей. Моє ім’я стояло у вітальному слові, Андрієве — у блоці про операційні зміни.

Вадима у програмі не було. Він зареєструвався як гість разом із Мартою.

Я могла попросити її не приводити нареченого на подію компанії. Не попросила. Пілотний запуск був її проєктом, Вадим допомагав на ранньому етапі, а формат не передбачав доступу до закритої інформації.

За два дні до запуску ми з Мартою провели технічну репетицію. Уперше після зізнання про поцілунок залишилися в одному приміщенні довше, ніж вимагала коротка нарада.

— На третьому слайді забагато тексту, — сказала я.

— Денис теж просив скоротити.

— Він має рацію.

— Приберу опис старої системи.

— Лиш один приклад, щоб люди зрозуміли різницю.

Марта зробила позначку.

— Ще щось?

— На останньому слайді треба прямо сказати, які дані ви збираєте і як ними користуєтеся. Не ховати в посиланні.

— У нас є окремий екран згоди.

— На презентації його ніхто не прочитає.

— Добре. Додам три пункти.

Вона не сперечалася заради самого заперечення. Я теж не шукала приводу показати, хто головний. Робота тривала майже нормально.

— Протокол повноважень переписали, — сказала Марта, коли я вже збиралася йти.

— Бачила нову версію?

— Вадим показав учора.

— Маєш копію?

— Надішле після погодження з інвестором.

Я закрила теку.

— Марто, ти щойно з’ясувала, що він приховав попередню версію. Чому знову погоджуєшся дивитися з його ноутбука?

— Бо це ще робочий файл.

— Робочий файл про твої повноваження.

— Я сфотографувала сторінки.

— Покажи.

Вона відкрила телефон. У новій версії директорка з розвитку бренду справді отримувала окремий бюджет, право формувати команду й місце в раді. Повноваження виконавчого директора трохи скоротили. Моя роль майже не змінилася.

— Надішли Ірині, — сказала я.

— Це фотографії чернетки.

— Саме тому. Щоб наступна версія випадково не стала іншою.

Марта надіслала файли у моїй присутності.

— Ти задоволена? — запитала.

— Тим, що маєш копію, — так.

— А моїми повноваженнями?

— Вони кращі. Треба перевірити, що їх не можна забрати простим рішенням виконавчого директора.

— Ти могла б сказати, що рада за мене.

— Я рада, що ти наполягла на змінах. І не рада, що для цього спочатку довелося знайти прихований документ.

— З тобою нічого не буває просто добрим.

— Буває. Твоя презентація добра.

— Крім третього слайда.

— Тепер він буде ще кращий.

Марта ледь усміхнулася й одразу стала серйозною.

— Вадим прийде на запуск.

— Знаю.

— Не влаштовуй сцену.

— Я не влаштувала жодної публічної сцени.

— Поки що.

— Марто, якщо хочеш нормальної роботи, припини щоразу попереджати мене, наче я некерована.

— А ти припини ставитися до нього як до злочинця.

— Він збрехав про поцілунок, приховав протокол і зробив заяву без дозволу. Я ставлюся до нього відповідно до вчинків.

— Ти теж випадково розповіла колегам про поцілунок.

— І одразу визнала це перед тобою.

— Вадим теж пояснив протокол.

— Після офіційного запиту.

Вона зітхнула.

— Ось про це я й кажу. Поруч із тобою будь-яка розмова перетворюється на суд.

— А поруч із ним — на пояснення, чому він мав право. Обирай, що тобі безпечніше.

— Я вже обрала.

— Знаю.

Ми розійшлися без сварки, але й без примирення.

У день запуску другий заклад відкрився для гостей о шостій. Марта приїхала за три години, перевірила екрани бронювання, картки на столах і список реєстрації. Вона працювала зосереджено, не перекладала дрібниці на Дениса. Коли зламався один із планшетів, сама зателефонувала технічній підтримці й організувала заміну.

Я спостерігала й не втручалася.

— Важко? — запитав Андрій, ставши поруч.

— Що саме?

— Не давати вказівок.

— Я вже дала три Денисові.

— Я бачив. Дві були потрібні.

— А третя?

— Він міг сам вирішити, куди поставити стійку реєстрації.

— Біля входу вона заважала б офіціантам.

— Тому він і переніс.

— Після моєї вказівки.

Андрій усміхнувся.

— Прогрес потребує часу.

На роботі ми поводилися професійно. Після вечері в мене минуло три дні. Ми двічі цілувалися в його машині, один раз обідали в місті, але в «Вересні» не торкалися одне одного й не затримували поглядів. Ніхто не питав прямо, тож Андрієві не доводилося брехати.

Я мала бути задоволена. Натомість щоразу помічала, як обережно він тримає відстань, і думала, що сама попросила саме про це.

— Після події поїдемо до мене? — запитала тихо.

— Якщо не буде аварій.

— Не жартуй.

— Не жартую. Минулого разу зламалася електрика.

— Це було до першого побачення.

— Я рахую від початку.

— Контролюєш строки?

— Вчуся в найкращої.

Марта підійшла до нас із мікрофоном.