Розділ 13. Не ховай мене

Я залишилася в переговорній після всіх.

Прибиральниця зазирнула, побачила мене й запитала, чи можна вимкнути екран. Я дозволила. Сторінка з моїм перехідним періодом зникла, але текст уже не був потрібен. Я пам’ятала кожен пункт.

Шість місяців передати справи. Очолити раду. Давати консультації на запит. Не втручатися в операційні рішення.

У будь-якій іншій компанії це могло б бути нормальним переходом від засновниці до професійного керівника. Я сама читала статті про власників, які заважали бізнесу, бо не могли відійти. Можливо, колись «Вересню» справді знадобиться директор, який не належить до родини Савчуків і не пам’ятає ціну кожної першої тарілки.

Але Вадим не запропонував мені обговорити перехід. Він підготував його з інвестором і жінкою, яка через місяць мала стати його дружиною.

У дверях з’явився Андрій.

— Ти їдеш додому? — запитав.

— Ще ні.

— Треба закінчити нашу альтернативну модель.

— Сьогодні?

— Ти все одно не поїдеш, доки не зробиш щось корисне зі злістю.

— Не говори так, наче знаєш мене краще за всіх.

— Добре. Я збираюся попрацювати над моделлю ще годину. Приєднаєшся?

— Так.

Ми перейшли до мого кабінету. Я замовила з кухні чай і два сендвічі, не чекаючи, поки Андрій нагадає про їжу. Він помітив, але не похвалив.

Альтернативний план ми почали складати після першої перевірки Вадимових цифр. Замість чотирьох нових закладів — один протягом наступного року. Замість великої кредитної лінії — частина нерозподіленого прибутку, невеликий банківський кредит і, можливо, партнерство лише для відкриття нового закладу. Без застави головного ресторану. Без нової керівної компанії на першому етапі.

Прибуток зростав повільніше. Зате в разі невдачі ми не втрачали чинні заклади.

— Нам усе одно потрібна зміна управління, — сказав Андрій. — Навіть без інвестора.

— Ти теж хочеш мою посаду?

— Ні.

— Швидка відповідь.

— Бо я думав про це раніше. Не хочу відповідати за власників, раду, банки й публічність. Мене влаштовують операції.

— Ти фактично керуєш половиною компанії.

— І хочу керувати нею добре. Але рішення про капітал, борги та власність — інша робота.

— Вадим вважає, що одна людина не повинна тримати все.

— У цьому він має рацію.

— Дякую.

— Ти хотіла чесності.

— Не сьогодні.

— Саме сьогодні вона потрібна. Якщо твоя альтернатива просто збереже все, як є, Марта обере Вадимів план. І я її зрозумію.

Я відкрила схему чинного управління. Усі важливі лінії сходилися до моєї посади: фінанси, операції, маркетинг, розвиток, закупівлі. Андрій затверджував щоденні рішення, але бюджети й призначення керівників погоджувала я. Тамара Петрівна контролювала гроші, але не могла перенести витрати між напрямами без мого підпису. Навіть Оксана узгоджувала кожну публічну заяву.

— Що пропонуєш? — запитала я.

— Виконавчий комітет із трьох людей. Ти, я, Тамара. Операційні рішення в межах бюджету — більшістю. Пілотний маркетинговий проєкт Марта веде з Денисом і отримує окрему суму, якою вони розпоряджаються за затвердженими правилами.

— Вона не працівниця.

— Запропонуй контракт керівниці проєкту на шість місяців. З чіткими показниками й оплатою, не тільки дивідендами.

— А якщо провалить?

— Закриємо пілотний проєкт або змінимо. Так відбувається з будь-яким керівником.

— Вона скаже, що це надто мало.

— Можливо. Але це справжня відповідальність, а не посада в чернетці чоловіка.

Я записала пропозицію.

— Що ще?

— Розвиток окремим напрямом. Найми директора або проведи конкурс. Не бери на себе пошук приміщення, концепцію, переговори з банком і контроль ремонту одночасно.

— Я завжди це робила.

— Саме тому Вадим легко показує тебе як єдину перешкоду. Якщо компанія залежить від твоєї особистої витривалості, він правильно називає слабке місце.

— Ти сьогодні вирішив його хвалити?

— Я не хвалю. Він побачив реальну проблему й запропонував рішення, вигідне собі. Нам треба запропонувати краще, а не заперечувати проблему.

Це було неприємно й корисно. Я почала переписувати структуру.

Ми працювали до десятої. Андрій порахував навантаження на чинні кухні, я переглянула доступний прибуток, Тамара телефоном підтвердила граничну суму кредиту без застави нерухомості. До кінця вечора ми визначили строки, відповідальних і два сценарії витрат.

— Далі ти сама, — сказав Андрій, закриваючи ноутбук.

— У якому сенсі?

— Презентація власниць. Я можу дати операційні розрахунки, але не переконуватиму Марту замість тебе.

— Ти співпрацюєш із нею в пілотному проєкті. Вона тобі довіряє.

— Саме тому не використаю цю довіру, щоб перетягти на твій бік.

— Це не мій бік. Це безпечніший план.

— Тоді ти зможеш пояснити.

— А якщо ні?

— Значить, план недостатньо сильний або ваш конфлікт важливіший за цифри.

— Дуже допоміг.

— Я провів із тобою п’ять годин після роботи.

— Чотири.

— Одна була на переговорах.

— Це теж робота.

— Тоді п’ять.

Я подивилася на годинник. Він мав рацію.

— Поїхали до мене, — сказала я.

Андрій не відповів одразу.

— Для чого?

— Випити чаю. Не працювати.

— Ти впевнена?

— Так.

— Тоді поїхали.

Ми залишили його машину на стоянці й поїхали моєю. Я була за кермом. Це зняло питання, чи він залишиться через неможливість повернутися. Якщо захоче поїхати, викличе таксі. Якщо захочу, щоб поїхав, не доведеться пояснювати, чому не запрошую піднятися.

Удома я перевзулася, зняла сережки й поставила чайник. Андрій пройшов на кухню, але не сідав, доки я не показала місце.

— Ти бував тут, — сказала я.

— Двічі. На дні народження.

— Тоді чому поводишся як гість уперше?