Розділ 12. Дрібний шрифт

Ірина надіслала офіційний запит о дев’ятій дванадцять. Копію запиту вона надіслала Вадимові, Марті, представникові інвестора й мені. Формулювання було коротким: для належного розгляду пропозиції просимо надати всі документи, на які є посилання в отриманому пакеті, зокрема протокол розподілу повноважень.

Вадим відповів через сім хвилин.

Документ є внутрішньою робочою версією та не містить погоджених умов. Після узгодження сторонами буде доданий до остаточного пакета.

Ірина написала ще коротше:

Просимо надати робочу версію з відповідною позначкою.

Після цього він зателефонував мені.

— Ти справді хочеш перетворити попередні переговори на судовий процес? — запитав без привітання.

— Хочу бачити документ, на який посилаються інші документи.

— Там чернетка. Інвестор виписав максимальні повноваження директора, ми ще нічого не обговорювали.

— Хто запропонований директором?

— Я.

— Отже, документ стосується тебе безпосередньо.

— Саме тому не хочу, щоб ти сприймала кожен пункт як мою вимогу.

— Надішли, і я прочитаю позначку «чернетка».

— Олено, такі тексти завжди починаються з крайніх позицій. Потім сторони їх звужують.

— Я двадцять років підписую договори. Не пояснюй мені, як відбуваються переговори.

— Тоді поводься як керівниця, а не як колишня, яка шукає прихований мотив.

— Керівниця запитала б цей документ після першого посилання. Колишня повірила тобі в неділю, коли ти сказав, що приніс повний пакет.

Вадим мовчав.

— Ти знав про протокол? — запитала я.

— Бачив першу версію.

— Марта бачила?

— Не знаю. Можливо, я показував під час однієї з розмов.

— Дивна пам’ять для документа про твої повноваження.

— Він змінювався кілька разів.

— Надішли всі версії.

— Це вимога юристки чи твоя?

— Власниці, без голосу якої не буде угоди.

Він завершив виклик після сухого «добре».

За пів години в пошті з’явилися два файли. Перший створили шість тижнів тому, другий — за чотири дні до оголошення заручин. На обох стояв водяний знак «РОБОЧИЙ ПРОЄКТ. НЕ ПОГОДЖЕНО».

Ми зібралися в переговорній. Цього разу тільки я, Ірина, Андрій і Тамара Петрівна. Марта мала приєднатися після зустрічі щодо пілотного проєкту, але я не хотіла чекати.

Перша версія протоколу давала виконавчому директорові право одноосібно затверджувати операційний бюджет, призначати керівників закладів, укладати договори в межах визначеної суми, погоджувати відкриття нових точок і представляти компанію перед банками. Рада могла скасувати його рішення трьома голосами з чотирьох.

— Якщо незалежний учасник підтримує інвестора, директор фактично недоторканний, — сказала Ірина.

— Звільнення? — запитала я.

Вона перегорнула сторінку.

— Також три голоси. Строк контракту п’ять років. Дострокове припинення без доведеної грубої провини — компенсація у розмірі річної винагороди.

Тамара Петрівна назвала суму, виходячи з фінансової моделі. Навіть Андрій присвиснув.

— Це перша версія, — нагадала я. — Що в другій?

Ірина відкрила порівняння файлів. Право затверджувати бюджет обмежили рамками, схваленими радою. Суму одноосібних договорів зменшили. Для звільнення директора тепер вистачало простої більшості, але за рівності вирішував незалежний учасник. Компенсацію скоротили до дев’яти місяців.

— Хто вносив зміни? — запитав Андрій.

— У метаданих автором останньої редакції стоїть Вадим, — відповіла Ірина. — Це не означає, що він придумав кожен пункт, але файл збережено з його облікового запису.

— Далі є додаток про чинне керівництво, — сказала Тамара Петрівна.

Я вже бачила заголовок.

Після створення нової структури посаду генеральної директорки «Вересня» ліквідовували. Мені пропонували очолити раду й отримати право стратегічного нагляду без втручання в щоденні операційні рішення. На перехідний період — шість місяців — я мала передати договори, контакти та внутрішні процедури новому виконавчому директорові.

Вадимові.

— У другій версії моє ім’я є? — запитала я.

— Ні, — відповіла Ірина. — Формулювання «чинна генеральна директорка та власниця контрольної частки».

— Дуже делікатно.

— Олено, це чернетка, — сказав Андрій.

— Я вмію читати водяний знак.

— Тоді не реагуй так, наче рішення вже ухвалили.

— Вони двічі редагували текст. Вадим змінив суму компенсації собі, але не повернув мені жодного оперативного повноваження.

— Саме це треба поставити питанням на переговорах.

— Тут немає питання. Він хоче мою посаду.

Тамара Петрівна прокрутила документ далі.

— Для Марти теж є роль. Директорка з розвитку бренду, контракт на три роки.

— Повноваження? — запитав Андрій.

— Формує стратегію бренду, готує маркетинговий бюджет, координує зовнішні комунікації. Усі витрати затверджує виконавчий директор.

— Тобто Вадим, — сказала я.

— За цією версією — так.

Марта отримувала назву посади, команду й можливість реалізовувати ідеї. Але кожне фінансове рішення залежало від чоловіка, який підтримував її прагнення самостійності.

— Вона цього не бачила, — сказала я.

— Не знаємо, — відповіла Ірина.

— Побачила б, сказала під час розмови про структуру.

— Могла забути або не надати значення.

— Вона не настільки неуважна.

Двері відчинилися. Марта зайшла з ноутбуком.

— Перепрошую, Денис затримав. Що розглядаєте?

Я повернула екран до неї.

— Протокол повноважень. Ти його бачила?

Вона прочитала заголовок.

— Не пам’ятаю.

— Є дві версії. Вадим стверджує, що міг показувати.

Марта сіла біля Тамари Петрівни й почала читати. Спочатку швидко перегортала, потім повернулася до розділу про виконавчого директора. На пункті про директорку з розвитку бренду зупинилася.