Розділ 10. Перший поцілунок

— Ти подзвонила поговорити про мене чи про себе? — запитала я.

— Про твоє лицемірство.

— Тоді говори конкретно.

— Ти звинувачуєш мене, що я швидко почала зустрічатися з Вадимом. А сама через кілька днів після нашої новини вже йдеш на побачення з Андрієм.

— Я розійшлася з Вадимом сім місяців тому.

— Але досі поводишся так, наче він тобі винен вірність.

— Мені потрібна правда про час, коли він справді був у стосунках зі мною. Те, що відбувалося після, може боліти, але не є моєю справою.

— Ти перевіряєш кожну нашу вечерю.

— До дванадцятого листопада.

— І якщо знайдеш ще одну, що зміниться?

— Я знатиму, скільки ви брехали.

Марта говорила швидко. Я чула, як вона ходить: кроки, скрип дверей, звук поставленої на стіл чашки.

— Ми не брехали про роман, бо роману не було.

— Вадим уже визнав, що дев’ятого листопада зрозумів свої почуття до тебе.

На іншому кінці стало тихо.

— Він сказав тобі?

— Так.

— І що ще?

— Що ти йому подобалася, він подобався тобі й ви обоє це знали. Що він розірвав зі мною через три дні після «Сосен».

— Він сказав, що пішов від тебе через мене?

— Назвав тебе однією з причин.

— Це не те саме.

— Знаю.

— Тоді навіщо перекручуєш?

— Я повторила його слова.

Марта знову рушила. Потім десь поруч зачинилися двері, і кроки стихли.

— Ти з ним зустрічалася вчора? — запитала вона.

— Так. Він приніс документи й розповів про поїздку.

— Удвох?

— У моєму кабінеті.

— І тепер ідеш на побачення з Андрієм.

— Одне з іншим не пов’язане.

— Звісно.

— Марто, я не дозволю тобі перетворити мою вечерю на виправдання вашої брехні.

— А я не дозволю тобі називати брехнею те, що не було твоєю справою.

— Поки ми з Вадимом були разом, було.

— Ваші стосунки вже закінчилися.

— Для кого?

— Для обох. Ви тільки не визнавали.

— Ти не жила з нами.

— Вадим жив. Він знав.

— Вадим планував зі мною квартиру до останнього тижня.

— Бо ти не чула його, коли він казав, що не хоче.

— Це він тобі розповів?

— Так.

— Коли?

— Не пам’ятаю.

— До нашого розриву?

— Можливо.

— І після розмови про нашу квартиру ви залишалися просто друзями?

— Так.

Вона відповіла надто різко.

— Марто, приїдь до мене ввечері.

— Ні.

— Цю розмову не можна продовжувати телефоном.

— Я не хочу її продовжувати взагалі.

— Тоді навіщо подзвонила?

— Бо побачила тебе з Андрієм і вирішила, що наша зрада тут ні до чого. Ти просто не витримуєш, що ми щасливі, а ти залишилася сама.

— Я не сама.

— Одна вечеря цього не змінює.

— Я говорю не про Андрія. Самотність і відсутність чоловіка — різні речі.

— Ти завжди так казала, коли я питала, чи не хочеш із кимось зустрічатися.

— Бо так думаю.

— Тоді чому погодилася зараз?

— Тому що він мені подобається.

Вимовити це вголос виявилося простіше, ніж я чекала. Без пояснень про доречність, роботу й те, скільки часу минуло.

Марта мовчала.

— Це не помста Вадимові, — продовжила я. — Він тут ні до чого.

— Андрій допомагає тобі боротися проти його угоди.

— Андрій перевіряє фінансову модель, бо це його робота. Він не бореться з Вадимом за мене.

— Поки що.

— Припини.

— Тобі неприємно, коли хтось ставить запитання про мотиви?

— Неприємно, коли ти знову переводиш розмову на мене.

— Усе завжди про тебе, мамо.

Виклик завершився.

Я подивилася на екран. Марта не попрощалася — просто натиснула відбій. Передзвонювати я не стала.

У мене було півтори години до виїзду. Я помилася, висушила волосся, двічі змінила сорочку. Перша здавалася надто ошатною для ранкової зустрічі з постачальником, друга — надто домашньою. Я зупинилася на білій, у якій зазвичай проводила переговори, й розсердилася: розмова з донькою змусила мене виправдовуватися навіть перед дзеркалом.

Телефон задзвонив, коли я застібала годинник.

Марта.

— Я приїду о сьомій, — сказала вона. — Але тільки на пів години.

— Добре.

— Вадим не знає.

— Це твоє рішення.

— Не починай шукати в цьому проблему.

— Я сказала лише те, що сказала.

Вона знову завершила виклик без прощання.

День минув у зустрічах. Я підписала новий договір на постачання вина, відхилила кошторис меблів для тераси й погодила тестування Мартиного проєкту в другому закладі. Денис показав оновлений бюджет. Вони скоротили витрати на запуск на двадцять відсотків без втрати основних функцій.

— Марта запропонувала почати без мобільного застосунку, — пояснив він. — Спочатку перевіримо систему бронювання й бонуси, а застосунок після трьох місяців даних.

— Розумно.

— Передати їй?

— Вона має бути на наступній зустрічі. Скажу сама.

Денис кивнув і пішов. Я майже покликала його назад, щоб уточнити, як Марта працювала, чи нервувала, чи говорила про ранок. Стрималася. Він не мав бути посередником між нами.

О сьомій Марта подзвонила в домофон. Я відчинила й залишила двері квартири незамкненими. Вона зайшла за кілька хвилин, зняла кросівки й пройшла на кухню, наче досі жила тут.

Я поставила на стіл воду. Не чай і не вечерю. Вона обмежила час, і я не хотіла перетворювати це на сімейні посиденьки.

— Я слухаю, — сказала Марта.

— Ти хотіла щось пояснити.

— Ні. Це ти покликала.

— Тоді відповідай. Ви з Вадимом говорили про ваші почуття до дванадцятого листопада?

— Не прямо.

— Торкалися одне одного як чоловік і жінка?

— Що це за формулювання?

— Ви цілувалися?

Марта подивилася на мене. Я побачила відповідь раніше, ніж вона заговорила.