Розділ 9. Людина поруч

У понеділок о дев’ятій ми з Андрієм почали перевіряти Вадимові прогнози. О п’ятій вечора дійшли до двадцять третього слайда.

Проблема була не в тому, що цифри виявилися неправдивими. Вони були можливими за умов, які не залежали від нас: стабільної орендної ставки, швидкого ремонту, повної комплектації команд, зростання кількості гостей уже з другого місяця. Кожне припущення окремо здавалося розумним. Разом вони створювали план, у якому майже нічого не йшло не так.

— Відкриття за чотири місяці нереальне, — сказав Андрій. — Навіть якщо приміщення готове.

— Вадим заклав шість тижнів на ремонт.

— У нашому другому закладі вентиляцію погоджували два місяці.

— Це було старе приміщення.

— А тут конкретного ще немає. Отже, ми не знаємо, яке воно.

Я змінила строк у нашій моделі на шість місяців. Прибуток за перший рік став від’ємним.

— Далі персонал, — сказав Андрій. — Він закладає середню ринкову зарплату, але для одночасного запуску чотирьох закладів доведеться платити вище або забирати людей у чинних.

— Якщо заберемо, тут впаде якість.

— Саме так.

У моделі було записано, що для першого відкриття ми переведемо дванадцять досвідчених працівників із чинних закладів, а на їхнє місце наймемо нових. Я відкрила таблицю зі штатним розписом.

— Тут двоє кухарів із другого закладу, — сказала я. — Вони навчалися запускати нове меню.

— Один точно не погодиться, — відповів Андрій.

— Звідки знаєш?

— Сергій доглядає матір і працює саме в ранкові зміни, бо ввечері має бути вдома. Новий заклад планують на іншому кінці міста.

— Можна запропонувати компенсацію за дорогу.

— Можна. Але спочатку запитати.

— До підписання угоди ми не можемо повідомляти про відкриття.

— Тоді не маємо права записувати його в ресурс, який точно перемістимо.

Я прибрала прізвище з плану й замінила досвідченого кухаря новим працівником. Строк навчання збільшився на три тижні.

— А друга? — запитала я.

— Соломія хотіла зростання. Їй можна запропонувати посаду старшої зміни, але не переводити без розмови.

— Поїхали.

— Куди?

— У другий заклад. Зараз між обідом і вечерею. Ми не розкриватимемо адресу чи дати, тільки запитаємо про готовність працювати в команді запуску.

Андрій глянув на закриту коробку з їжею.

— І там пообідаємо.

— Якщо встигнемо.

— Тоді спочатку пообідаємо.

За двадцять хвилин ми вже сиділи за службовим столом біля кухні. Керівниця закладу принесла нам денне меню й одразу почала доповідати про зламаний льодогенератор. Я зупинила її.

— Звіт бачила. Запчастина буде завтра. Ми приїхали поговорити про можливу команду розвитку.

Соломія вийшла до нас після зміни. Їй було двадцять дев’ять, у «Вересні» вона працювала четвертий рік. Коли Андрій запитав, чи розглянула б вона тимчасовий перехід до запуску нового закладу, жінка не зраділа так, як передбачала презентація.

— На який строк? — запитала вона.

— Від трьох до шести місяців, — відповів Андрій. — Поки це план, не пропозиція. Хочемо зрозуміти умови.

— А потім я повернуся сюди?

— Або зможеш претендувати на постійну керівну посаду там.

— «Зможеш претендувати» не означає, що отримаю.

— Не означає, — сказала я.

Соломія подумала.

— За теперішню зарплату не піду. І якщо доведеться щодня працювати до закриття, теж. Я навчаюся тричі на тиждень.

— Яка доплата зробила б пропозицію реальною? — запитав Андрій.

Вона назвала суму, на двадцять відсотків більшу за закладену.

— Це багато, — сказала я.

— Тоді наймайте людину з вулиці.

У її голосі не було зухвальства. Вона просто знала, чим ризикує: звичною командою, графіком і навчанням заради нашого проєкту.

— Ми порахуємо, — відповіла я. — Дякую, що сказала прямо.

Після неї поговорили ще з двома працівниками. Один був готовий перейти, якщо компанія оплатить таксі після пізніх змін. Інша відмовилася одразу, бо планувала декретну відпустку й не хотіла починати роботу в новому місці.

Дорогою назад я відкрила нотатки.

— У Вадимовому плані всі дванадцять погодилися без додаткових витрат, — сказала я.

— Бо з клітинками не треба домовлятися.

— Ми теж складаємо клітинки.

— А потім ідемо й питаємо людей.

— Не завжди.

— Не завжди, — погодився Андрій.

У кабінеті я додала доплати, транспорт і резерв на довше навчання. Лише три зміни збільшили бюджет першого відкриття майже на суму річної зарплати одного кухаря. Тепер я розуміла, звідки вона взялася, і не могла назвати її зайвою.

Я збільшила витрати на персонал на п’ятнадцять відсотків. Прогноз другого року став удвічі скромнішим.

— Це не означає, що проєкт поганий, — сказала я.

— Не означає. Але він дорожчий і повільніший.

— Інвестор може відмовитися.

— Тоді треба шукати того, кому потрібен реальний бізнес, а не гарний графік.

— Вадим скаже, що ми навмисно погіршуємо показники.

— Нехай покаже, де саме.

Ми працювали в моєму кабінеті. На столі стояли порожні чашки, два ноутбуки й коробка з їжею, до якої ніхто не торкнувся. Після полудня Андрій зняв піджак, потім розстебнув верхній ґудзик сорочки. Я перевзулася в м’які туфлі, які зберігала в нижній шухляді.

За п’ять років ми не раз залишалися працювати вдвох. Раніше я не стежила, як він нахиляється до екрана, не думала, чи торкнуться наші руки, коли обоє тягнулися до одного аркуша. Після п’ятничної ночі помічала кожну таку дрібницю й сердилася на себе за неуважність до роботи.

— Зробімо перерву, — сказав Андрій.

— Ще один блок.

— Ти вже тричі ввела ту саму цифру не в той рядок.

— Бо таблиця незручна.

— Бо ти дивишся на неї восьму годину.

Він закрив мій ноутбук.

— Не роби так.

— Що саме?