Розділ 8. Їхня версія

У неділю Марта не відповідала. Я надіслала одне повідомлення з проханням назвати дату поїздки до «Сосен» і більше не телефонувала.

Близько полудня написав Вадим:

Треба поговорити без Марти. Я можу приїхати о третій.

Я запропонувала зустрітися в ресторані. Не вдома й не в його квартирі, де кожен предмет мав спільну з нами історію. У «Вересні» в неділю було людно, але мій кабінет відділяли від залу два коридори й зачинені двері.

Вадим прийшов вчасно. Приніс теку з документами, зняв піджак і повісив на спинку стільця так само, як робив раніше. Потім помітив мій погляд і переклав його на вішак біля дверей.

— Каву? — запитала я.

— Воду, якщо можна.

Я поставила перед ним пляшку й склянку. Собі нічого не налила.

— «Сосни», — сказала я. — Коли ви там були?

— Дев’ятого листопада.

За три дні до нашого розриву.

— Удвох?

— На початку — ні. Я домовився про закриту зустріч із представниками двох інвестиційних груп. Був фінансовий аналітик, консультант із нерухомості й Марта як авторка концепції.

— Чому я не знала?

— Бо ти відмовилася обговорювати проєкт.

— Я не давала дозволу представляти «Вересень» інвесторам.

— Ми не представляли компанію. Обговорювали модель на знеособлених даних.

— Чому зустріч була в заміському готелі?

— Один з інвесторів проводив там стратегічну сесію й мав вільні дві години.

— Хто бронював?

— Його офіс. Тому в Катерини немає запису.

Він знав, що я говорила з Катериною. Марта розповіла.

— Ви залишалися на ніч?

— Ні. Повернулися близько дев’ятої вечора. Різними машинами.

— Хто ще був із вами на зворотному шляху?

— Ніхто. Я їхав сам, Марта замовила таксі.

— Чому не підвіз?

— Бо вже розумів, що відчуваю до неї.

Він вимовив це без захисту й без показового каяття.

— Коли зрозумів?

— Того дня остаточно.

— І три дні повертався до мене.

— Не повертався. Після п’ятого листопада я двічі ночував у тебе. Ми майже не говорили.

— Але ти не сказав, що закохався в мою доньку.

— Я не знав, чи це закоханість, чи реакція на наші постійні конфлікти.

— Тому вирішив перевірити після розриву?

— Я завершив стосунки з тобою до того, як запропонував щось Марті.

— Знову межа, яку ти дуже старанно охороняєш. До двадцять сьомого — нічого фізичного, після — можна.

— Ти хочеш, щоб я покаявся в думках?

— Хочу, щоб ти визнав: емоційно вийшов із наших стосунків не сам. У тебе вже була людина, до якої ти пішов.

— Я не пішов від тебе до Марти.

— Ти розірвав зі мною через три дні після того, як зрозумів, що хочеш її.

— Наші стосунки розпадалися до її повернення.

— Можливо. Але це не скасовує послідовності.

Вадим налив воду. Я бачила, що він добирає відповідь.

— Добре, — сказав він. — Марта стала однією з причин, через які я перестав удавати, що ми з тобою ще можемо бути разом. Не єдиною. Не головною. Але однією.

Це було найближче до прямого визнання, яке я від нього чула.

— Вона знала?

— Що саме?

— Що ти розриваєш зі мною, бо хочеш спробувати з нею.

— Ні. Я нічого їй не обіцяв до двадцять сьомого.

— Питання не про обіцянки.

— Вона знала, що подобається мені. Так само як я знав, що подобаюся їй. Ми про це не говорили прямо.

— Дуже доросла поведінка.

— Ми зробили неідеально, Олено. Але не спали за твоєю спиною й не планували весілля, доки жили з тобою.

— Дякую за мінімальний стандарт пристойності.

— Ти зараз не почуєш нічого, крім підтвердження зради.

— Бо ти її щойно підтвердив.

— Я підтвердив почуття. Не змову.

— Мені не потрібна змова, щоб почуватися зрадженою.

Він відкинувся на спинку стільця. Раніше в цю мить ми б підвищили голос: я — через його спокій, він — через мою впертість. Тепер він не мав права вимагати, щоб я змінила тон, а я не хотіла давати йому можливість назвати мене некерованою.

— Навіщо ти хотів говорити без Марти? — запитала я.

— Бо вона після вчорашнього плакала.

— Через мене?

— Через ситуацію. Через сукню, яку хотіла обирати з матір’ю, а не під час розслідування. Через Дарину, яка сказала зайве. Через власну провину, яку ти примушуєш її переживати знову щоразу, коли знаходиш нову дату.

— Провина не виникла від моїх запитань.

— Але ти можеш вирішити, скільки разів вимагатимеш того самого зізнання.

— Я ще не отримала повного.

— Я щойно дав тобі все, що стосується мене. Про Мартині почуття питай у неї, коли вона буде готова.

— Я не припиню ставити запитання лише тому, що вона плаче.

— Я й не прошу припинити. Прошу не робити це під час кожної зустрічі.

— Ти не маєш права встановлювати правила нашої розмови.

— Правила встановила Марта, коли попросила дві години без допиту. Ти погодилася й усе одно допитала її.

— Одне запитання.

— Після якого з’явилося наступне.

Я мала що відповісти, але не стала. У кав’ярні я справді пообіцяла не питати далі, потім продовжила, щойно Марта сама почала пояснювати. Формально вона говорила добровільно. По суті я скористалася тим, що їй теж було важко мовчати.

— Я поговорю з нею, — сказала я. — Не через тебе.

— Добре.

Вадим торкнувся теки.

— Тут повний пакет, який ми маємо на сьогодні. Додаток до листа, моделі фінансування, попередня схема управління.

— Чому не надіслав електронно?

— Надішлю. Хотів пояснити до того, як ти побачиш слово «застава» й вирішиш, що я прийшов забрати ресторан.

— Ти розглядаєш головне приміщення як забезпечення.

— Як один із трьох варіантів. Найдешевший за ставкою, але не єдиний.

— А який підтримує Марта?

— Комбінований. Інвестор гарантує половину кредитної лінії, компанія надає забезпечення на другу.