Розділ 7. Сукня

Весільний салон містився в старому будинку на другому поверсі. Вивіска була невеликою, двері відчинили тільки після дзвінка. Усередині пахло новою тканиною та кавою, яку хтось щойно зварив у службовій кімнаті.

Я прийшла на десять хвилин раніше. Марта й Дарина вже чекали біля великого дзеркала. Донька була в джинсах і світлій сорочці, без макіяжу. Дарина тримала планшет зі списком моделей і розмовляла з консультанткою.

— Привіт, — сказала Марта.

— Привіт.

Я поцілувала її в щоку. Вона на мить напружилася, але не відступила.

Дарина обійняла мене обережніше, ніж зазвичай.

— Олено Вікторівно, рада, що ви прийшли.

— Я теж рада тебе бачити.

Ми всі троє збрехали не надто переконливо, проте це допомогло почати.

Консультантка представилася Юлією й запитала, чи хочемо шампанського. Марта відмовилася. Я теж. Дарина попросила каву, потім передумала й замовила воду.

— Я підібрала шість варіантів за Мартиними побажаннями, — сказала Юлія. — Але спочатку хочу уточнити, чи готові ви дивитися щось поза добіркою.

— Так, — відповіла Марта. — Тільки без пишної спідниці, корсета зі стразами й рукавів-ліхтариків.

— Фату?

— Поки не знаю.

— Мамо? — звернулася до мене донька. — Що думаєш?

Я не очікувала, що вона запитає так швидко.

— Спочатку треба побачити сукню. Фата має пасувати до неї й до зачіски.

— Я про сукню загалом.

— Тобі завжди пасували прості лінії. Але обирати треба не за моїм смаком.

Марта ледь усміхнулася.

— Це я вже зрозуміла.

Юлія повела її до примірювальної. Ми з Дариною сіли на диван. Між нами лежав альбом зі зразками мережива.

— Як підготовка? — запитала я.

— Майже все за планом. Локація підтверджена, меню узгоджуємо, музикантів забронювали. Марта не хоче ведучого з конкурсами, тож буде коротка церемонія й вечеря.

— Скільки гостей?

— Дев’яносто два на цей момент.

— Вони вклалися в шість тижнів?

— Частину підрядників ми шукали ще до оголошення.

Дарина сказала це й одразу взяла склянку з водою.

— Коли саме? — запитала я.

— Після заручин.

— Місяць тому?

— Приблизно.

Я не стала уточнювати. Обіцяла Марті дві години без допиту. Дарина не мала відповідати за рішення подруги.

— Де Вадим сьогодні? — запитала вона, намагаючись змінити тему.

— Не знаю.

— Перепрошую. Дурне запитання.

— Чому? Я справді не знаю.

— Просто… незвично.

— Що саме?

Дарина подивилася на примірювальну.

— Усе.

Шторка відсунулася. Марта вийшла в першій сукні — прямій, із закритою спиною та високим коміром. Вона стала на невеликий подіум, Юлія поправила поділ.

— Гарно, — сказала Дарина.

— Занадто суворо, — відповіла Марта, дивлячись у дзеркало.

Вона мала рацію. Сукня робила її старшою й приховувала плечі, які Марта любила відкривати.

— Тканина добре лежить, але виріз тобі не пасує, — сказала я.

— Теж так думаю.

— Можна змінити верх, — запропонувала Юлія.

— Ні, приміряймо іншу.

Марта повернулася за шторку.

Друга сукня була м’якішою: тонкі бретелі, відкриті плечі, спідниця без зайвого об’єму. Донька вийшла, притримуючи поділ, і відразу подивилася на мене.

Я бачила її в десятках вечірніх суконь. Купувала першу святкову сукню до шкільного випускного, сперечалася через довжину, потім нишком віднесла кравчині й попросила повернути ті два сантиметри, які змусила забрати. На університетський бал Марта обрала чорний комбінезон і відмовилася від моєї допомоги. Тоді я образилася, хоча не мала на що.

Тепер переді мною стояла не дівчинка, яку треба вдягнути правильно. Вона знала, як хоче виглядати.

— Ця краща, — сказала я.

— Але?

— Немає «але».

— Ти так не вмієш.

— Сьогодні вчуся.

Дарина засміялася, і напруга трохи відступила.

Марта повернулася до дзеркала. Юлія заколола тканину на талії, щоб показати посадку після припасування.

— У ній можна нормально сісти? — запитала я.

— Перевіримо, — відповіла консультантка.

Марта сіла в крісло, підвелася, зробила кілька кроків.

— Зручно, — сказала вона. — Запишімо в можливі.

Третя виявилася невдалою. Четверта їй сподобалася на вішаку, але не на собі. П’яту вона не захотіла навіть застібати. До шостої ми вже говорили природніше: сперечалися про довжину шлейфа, сміялися з кишень, у яких нічого не можна було знайти, обговорювали, чи витримає тканина літню спеку.

На дві години я майже перестала думати, хто чекатиме Марту біля місця церемонії.

Потім Юлія принесла ще одну сукню, якої не було в добірці. Простий крій, тонка матова тканина, відкрита спина й довгі вузькі рукави. Марта подивилася без особливого інтересу, але погодилася приміряти.

Коли вийшла, ми з Дариною одночасно замовкли.

Сукня не змінювала її й не намагалася зробити урочистішою. Марта стояла рівно, розглядала себе з різних боків, потім засміялася власному відображенню.

— Оця, — сказала Дарина.

Марта глянула на мене.

— Так, — відповіла я. — Якщо тобі зручно.

— Дуже.

— Тоді ця.

Вона провела долонею по рукаву. На її обличчі було щастя, яке я не могла назвати удаваним. Я не знала, скільки в ньому Вадима, скільки самого весілля, а скільки простого задоволення від гарної сукні. Мені не належало розкладати її почуття на частини.

— Мамо, підійди, — попросила Марта.

Я стала поруч на подіумі. У дзеркалі ми були майже одного зросту. У неї — світліше волосся й Олексієві брови, у мене — коротша стрижка та втомлене обличчя після кількох безсонних ночей.

Марта взяла мене за руку.

Юлія запитала, чи можна зробити фото. Донька погодилася. Ми стояли поруч, доки консультантка зняла кілька кадрів на Мартин телефон.

— Не публікувати, — нагадала Марта Дарині.