Розділ 6. Право на правду

Я видрукувала чек, хоча в цьому не було потреби. Катерина надіслала чітку фотографію: назва ресторану, дата, час, сума за дві вечері. Замовлення нічого не доводило. Теплий салат, паста з морепродуктами, стейк, два десерти й пляшка мінеральної води могли бути звичайною робочою вечерею.

Алкоголю не було. Мені чомусь стало від цього гірше. Якби вони випили, я могла б пояснити їхню близькість випадковістю одного вечора. Але двоє дорослих людей тверезо сиділи разом до пів на одинадцяту, після чого один із них написав мені, що має подумати про наші стосунки.

Я відкрила діалог із Мартою й набрала:

П’ятого листопада ти вечеряла з Вадимом?

Не надіслала.

Якщо вона відповість «так», я не дізнаюся нічого нового. Якщо «ні», матиму ще одну брехню, але так само не знатиму, що сталося за тим столом. Мені хотілося поставити правильне запитання, після якого факти складуться в однозначну картину. Такого запитання не існувало.

Я видалила повідомлення й поклала чек до теки з матеріалами угоди. Особистий доказ опинився серед корпоративних паперів. Це було неправильно, тому за хвилину я переклала його до сумки.

Катерина відповіла на мій дзвінок не відразу.

— Ви отримали фотографію? — запитала вона.

— Так. Хочу уточнити кілька речей.

— Якщо знатиму.

— Хто просив забронювати стіл?

— Вадим. Сказав, що зустріч робоча й потрібне тихе місце.

— Він назвав Марту?

— Ні. Я побачила її, коли підтверджувала рахунок із рестораном.

— Навіщо ти його підтверджувала, якщо він платив сам?

— Вони спочатку надіслали чек на корпоративну пошту, бо бронювання було з нашої адреси. Я перепитала Вадима, чи проводити як витрати проєкту. Він сказав, що ні, й оплатив особистою карткою.

Отже, Вадим розумів різницю між робочою зустріччю та витратами, які можна пояснити роботодавцеві. Це теж нічого не доводило. Людина могла пригостити колегу вечерею власним коштом.

— Вони поводилися як пара? — запитала я.

Катерина замовкла.

— Я бачила їх хвилини дві.

— Але щось подумала.

— Подумала, що вони близько спілкуються.

— Як саме?

— Олено Вікторівно, ви просили дати. Я надіслала те, що можу підтвердити. Якщо зараз почну описувати погляди й жести, ви почуєте те, що хочете або боїтеся почути.

Мені не сподобалася відповідь. Саме тому вона була корисною.

— Вадим просив тебе приховувати ці зустрічі?

— Прямо — ні. Він ставив їх у календар без імені Марти й просив не з’єднувати вас під час роботи. Я тоді не знала, що вони будуть разом.

— А коли дізналася?

— Як усі. Після заручин.

— І звірила дати.

— Так.

— Чому написала мені, а не Марті чи Вадимові?

Катерина видихнула.

— Бо мені стало огидно, що я допомагала, навіть не знаючи. І тому, що він двічі сказав в інтерв’ю, ніби познайомився з нею після вашого розриву. Це неправда. Вони знали одне одного раніше.

— Знати й мати стосунки — не те саме.

— Розумію.

Я почула у власному голосі Вадимову точність: відповідати тільки на буквальне твердження й залишати найважливіше за межами речення.

— Вибач, — сказала я. — Ти не зобов’язана доводити те, чого не бачила.

— Я можу надіслати ще два бронювання.

— Надішли дати й чеки. Без припущень.

— Добре.

— І більше нікому їх не пересилай. Це особисте.

— Не збиралася.

Після розмови я відкрила старе листування з Вадимом за п’яте листопада. О дев’ятнадцятій три він написав, що вечеряє з потенційним партнером і звільниться пізно. Я відповіла о двадцять другій, що ще в ресторані й можу заїхати до нього. Він прочитав повідомлення тільки наступного ранку.

Тоді я не здивувалася. Вадим часто вимикав звук на зустрічах. Тепер кожна звична деталь отримувала новий зміст, хоча я не мала права вважати його єдино правильним.

Я закрила листування. Мені хотілося подзвонити Марті просто зараз, зачитати час і вимагати пояснення. Замість цього записала в нотатнику три факти: бронювання зробив Вадим; вечеряв із Мартою; мені сказав про потенційного партнера. Нижче залишила порожній рядок: Що вони вважали своїми стосунками того вечора?

На це могли відповісти тільки вони.

О сьомій вечора в ресторані почалася п’ятнична посадка. Я мала поїхати додому, але помічниця принесла уточнений кошторис тераси, потім Тамара Петрівна зайшла з питаннями щодо кредитної лінії. Коли я нарешті вимкнула ноутбук, годинник показував двадцять першу десять.

У коридорі пахло гарячим хлібом і мийним засобом. З кухні долинав звичний шум вечірньої зміни. Я вже вдягнула жакет, коли в залі згасло світло.

За секунду ввімкнулися аварійні лампи. Музика обірвалася, гості заговорили голосніше. На кухні хтось вилаявся, потім Андрій наказав перевірити печі й холодильники.

Я повернулася до кабінету забрати телефон.

— Що сталося? — запитала його, щойно він вийшов із кухні.

— Вибило основну лінію. Генератор тримає холодильники, частину кухні й аварійне освітлення. Електрик уже їде.

— Інші будинки мають світло.

— Проблема в нас.

— Скільки часу?

— Поки не знаю.

Андрій викликав адміністраторку й швидко розподілив роботу. Гостям запропонували завершити страви, які вже були готові, або скасувати замовлення без оплати. Тим, хто погодився чекати, винесли воду й холодні закуски. Кухня зупинила електричні прилади, але газова лінія працювала. Витяжка була під’єднана до резерву.

Я зателефонувала власникові компанії, яка обслуговувала мережі, потім перевірила страховий протокол. Андрій не просив мене не втручатися. Дав конкретне завдання: разом із фінансовою менеджеркою зафіксувати можливі збитки й погодити компенсації гостям.

За двадцять хвилин зал спорожнів наполовину. Ніхто не панікував. Офіціанти працювали з переносними лампами, адміністраторка особисто підійшла до кожного столу. Один чоловік обурився, що його річницю зіпсовано, але дружина попросила його замовкнути й подякувала за безплатне вино. Ми запропонували їм сертифікат на наступну вечерю.