Розділ 4. Те, чого я не чула

Я прочитала лист про наміри в машині, не виїжджаючи з Мартиного двору.

Документ мав одинадцять сторінок. Перші дві містили загальні слова про розвиток бренду, сучасний формат і взаємовигідне партнерство. Далі починалися цифри: орієнтовна сума інвестицій, частка партнера, строки відкриття чотирьох закладів, прогнозований виторг. У кінці стояли підписи представника інвестиційної компанії та Марти.

У листі не було прямої застави головного ресторану. Не було й гарантованого призначення Вадима керівником. Натомість зазначалося, що сторони погоджуються «добросовісно сприяти підготовці остаточної угоди на викладених комерційних умовах» і не вести паралельних переговорів із конкурентами протягом дев’яноста днів.

Марта справді нічого не продала. Але вона вже пообіцяла голос, без якого переговори не мали сенсу.

Я переслала файли Ірині, Андрієві й Тамарі Петрівні. Додала одне речення:

До ранку підготуйте перелік ризиків і даних, джерело яких треба перевірити.

Потім набрала Марту.

Вона не відповіла.

Я почекала хвилину й зателефонувала ще раз. Після четвертого сигналу виклик обірвався. Не мережа — донька натиснула відбій.

Хотілося повернутися до будинку, піднятися на дев’ятий поверх і вимагати пояснень, доки вона не відчинить. Я завела двигун і поїхала додому.

Ніхто не побачив, що я не підписала наказ. Але наступного разу Андрію не довелося б зупиняти мене з тієї самої причини. Це важило більше за правильні слова після сварки.

Удома я відкрила презентацію на великому екрані.

На першому слайді стояла назва «Вересень: наступні десять років». Під нею — логотип, який Марта пропонувала ще торік: той самий шрифт, але без декоративної рамки й дрібного колоска, що погано читався на екрані телефону. Я відмовила тоді, бо колосок намалював Олексій на серветці в день, коли ми придумали назву першого ресторану.

Марта не знала цієї історії. Або знала й не вважала її достатньою причиною залишати незручний знак.

Я переглядала слайд за слайдом. Частина пропозицій була знайомою: нова система бронювання, єдина база гостей, сезонні набори з доставленням, відкриті дегустації з кухарями. Деякі здавалися надто дорогими, однак не безглуздими. Марта показала, скільки гостей приходять до нас один раз і не повертаються, як відрізняється середній вік аудиторії трьох закладів, де ми втрачаємо замовлення через повільну відповідь.

Я кілька разів зупинялася, щоб перевірити її цифри. Дані про програму лояльності відповідали тим, які ми давали для аудиту. Фінансові показники були подані діапазонами, без точного виторгу чи витрат. До порушення конфіденційності цього не вистачало.

О пів на другу ночі я дійшла до розділу, підготовленого Вадимом.

Його слайди відрізнялися. Більше порівнянь, упевнені прогнози, графіки з рівним зростанням протягом п’яти років. У примітках стояло, що розрахунки попередні й залежать від вартості фінансування. Усе виглядало професійно. Саме такі документи найбільше дратували мене: достатньо обережні, щоб автор завжди міг послатися на примітку, і достатньо переконливі, щоб читач запам’ятав тільки велику цифру на останньому слайді.

Я відкрила порожній лист і почала складати запитання.

Хто відповідає за перевищення бюджету?

Які активи забезпечують кредитну лінію?

Хто призначає керівника нової структури?

Що відбувається, якщо другий заклад не досягає планового виторгу?

Чому строк ексклюзивних переговорів почався до повідомлення другої власниці?

На останньому питанні я зупинилася. Слово «друга» було юридично точним, але я написала його не як юристка. Я була першою власницею. Засновницею. Людиною, яка двадцять років відповідала за кожне рішення. Марта успадкувала частку сім років тому й лише тепер захотіла користуватися нею як владою.

Ця думка була несправедливою. Я залишила її в голові, але стерла зі списку все, що не стосувалося угоди.

Вранці прийшла до офісу з готовим проєктом наказу. Він тимчасово обмежував доступ до частини внутрішніх систем усім, хто не перебував у трудових або договірних відносинах із компанією. Формально документ не називав Марту. Фактично стосувався насамперед її.

Я викликала керівника служби безпеки й попросила перевірити формулювання. Він пішов до Ірини. За десять хвилин у кабінет зайшов Андрій.

— Скасуй наказ, — сказав він замість привітання.

— Я його ще не підписала.

— Тоді не підписуй.

— Добрий ранок і тобі.

— Доброго ранку. Не підписуй.

Він поклав на стіл копію проєкту. У правому верхньому куті хтось уже поставив номер для реєстрації.

— У нас витік даних, — сказала я.

— Ми ще не довели витік.

— Вадим користується показниками компанії.

— Діапазонами з Мартиного аудиту. Там немає комерційної таємниці.

— Звідки ти знаєш?

— Перевірив уночі. Тобі надіслав висновок о третій сімнадцять.

Я відкрила пошту. Лист був, але я його не помітила серед автоматичних звітів.

— Чому ти не спав о третій?

— З тієї самої причини, що й ти.

— Я не надсилала тобі наказ працювати вночі.

— А я не питав дозволу.

— Тоді не скаржся.

— Я не скаржуся. Кажу, що наказ не захищає нічого, чого вже не захищають чинні правила. Він лише забирає в Марти доступ до робочого простору, де зберігалися матеріали її аудиту.

— Вона не працівниця.

— Вона співвласниця й авторка проєкту, який ми погодилися розглянути.

— Ми не погодилися. Вона оголосила про збори.

— Ти вчора написала, що розглянеш пропозицію окремо від особистих питань.

— І розгляну. Після того як переконаюся, що дані не підуть далі.

— Для цього є угода про конфіденційність. Запропонуй Марті підписати її як учасниці робочої групи.

— Вона відмовиться.

— Ти ще не запропонувала.

Я підписала б наказ, якби Андрій прийшов на п’ять хвилин пізніше. Усвідомлення цього не зробило мене поступливішою.