Розділ 3. Тридцять п’ять відсотків

Ірина Бойко приїхала об одинадцятій із ноутбуком, двома теками й виразом обличчя людини, яка вже прочитала погані новини, але спершу хоче перевірити пунктуацію.

Ми працювали з нею дев’ять років. Вона оформлювала спадщину після смерті Олексія, готувала нову редакцію статуту й одного разу відмовила мене від оренди приміщення, власник якого намагався сховати судовий спір у додатку на двадцять сьомій сторінці. Ірина не обіцяла того, чого не могла зробити. Саме тому її відповіді часто дратували клієнтів.

У переговорній зібралися ми втрьох: я, Ірина й Андрій. Тамара Петрівна мала приєднатися після зустрічі з банком, але передала копії запиту Марти та чинного статуту.

— Почнімо з найпростішого, — сказала Ірина. — Шлюб не передає Вадимові частку Марти й не дає автоматичного права голосувати від її імені. Частка отримана у спадщину, це її особиста власність.

— Я це знаю, — відповіла я.

— Учора ти запитувала, чи зможе він претендувати на компанію після весілля.

— Я запитувала, що зміниться.

— У праві власності — нічого. Змінитися може поведінка власниці.

Андрій сидів ліворуч від мене й переглядав видрукований порядок денний.

— Чи може Марта видати йому довіреність на голосування? — запитав він.

— Може, якщо статут не вимагає особистої участі в конкретному рішенні. Тут не вимагає. Але довіреність не виникає через шлюб. Вона має свідомо її оформити.

— А шлюбний договір?

— Може містити будь-які законні домовленості про майно, але я не бачу підстав обговорювати документ, якого в нас немає.

— Мені треба знати найгірший варіант, — сказала я.

— Найгірший законний варіант: Марта добровільно голосує за угоду, видає Вадимові довіреність або продає частку після дотримання переважного права інших учасників. Найгірший незаконний — підробка, примус, шахрайство. Ознак цього зараз немає.

— Він її переконує.

— Переконувати не заборонено.

— Навіть якщо він використовує особисті стосунки?

— Так. Інакше судам довелося б визнавати недійсною половину сімейних рішень у країні.

Я відсунула від себе статут.

— Отже, ми нічого не можемо зробити.

— Можемо прочитати пропозицію, оцінити ризики й переконати Марту не підтримувати її, якщо вона погана. Або погодитися, якщо вона добра.

— Ти справді вважаєш, що вона може бути доброю?

Ірина зняла окуляри.

— Я вважаю, що юрист не повинен оцінювати угоду до того, як побачить текст.

— Вадим приховав стосунки з Мартою й вів переговори на підставі наших даних.

— Це підстава перевірити його договір про конфіденційність. Не підстава автоматично вважати кожну його цифру неправильною.

Андрій нічого не сказав, але я знала, що він погоджується з нею.

— Добре, — мовила я. — Що з договором?

Ірина відкрила першу теку.

— Вадим мав доступ до внутрішньої фінансової інформації тільки в межах консультаційного проєкту. Зобов’язання про нерозголошення діє ще два роки. Він не має права передавати третім особам точні дані про виторг, витрати, договори чи оцінку майна без письмової згоди компанії.

— Якщо в презентації є ці дані?

— Надішлемо вимогу пояснити джерело й перелік осіб, яким їх показували. За потреби звернемося до суду. Але слово «узагальнені» може означати що завгодно — від законних публічних оцінок до таблиці, з якої просто прибрали назви закладів.

— Марта як власниця мала право дати йому інформацію?

— Не всю. Володіння часткою не скасовує правил доступу до комерційної таємниці. Та знову ж: спочатку матеріали.

Мій телефон лежав на столі екраном догори. Повідомлення від Марти не було. Вона обіцяла надіслати презентацію ввечері, але не уточнила, якого саме вечора.

— Я напишу їй ще раз, — сказала я.

— Не треба бомбардувати листами, — зауважила Ірина. — Один запит уже є. Дай нормальний строк.

— Скільки?

— До кінця дня.

— За цей час вони можуть змінити презентацію.

— Можуть. Ти все одно не доведеш, що бачила іншу версію.

— Учора вона відкривала сумку, щоб показати її мені.

— І ти відмовилася.

Ірина не дорікала. Вона просто нагадала факт, який не вписувався в мою зручну версію подій.

Я підвелася й налила собі води. У переговорній було прохолодно, але долоні нагрілися. Хотілося відчинити вікно, хоча воно виходило на завантажену вулицю й після цього ми б не чули одне одного.

— Що потрібно для ухвалення угоди? — запитав Андрій.

Ірина повернула статут до себе.

— Залежить від структури. Залучення кредиту в межах затвердженого бюджету може погодити директорка. Застава нерухомості, продаж компанії, зміна статутного капіталу або передача інвесторові істотних управлінських прав потребують сімдесяти п’яти відсотків голосів.

— У мене шістдесят п’ять, — сказала я.

— У Марти тридцять п’ять. Окремо жодна з вас не набирає сімдесят п’ять.

— Тобто ми можемо блокувати одна одну.

— Саме так ви з Олексієм сформулювали запобіжник у першій редакції статуту. Після його смерті частка перейшла Марті разом із цим правом.

Я пам’ятала ту розмову. Олексій наполягав, що великий сімейний актив не можна віддавати в заставу за рішенням однієї людини. На той час у мене було шістдесят п’ять відсотків, у нього — тридцять п’ять. Я жартувала, що він боїться моєї диктатури. Він відповідав, що хороші правила потрібні саме між людьми, які сьогодні довіряють одне одному.

Тоді я погодилася легко. Не думала, що колись сидітиму навпроти юристки й з’ясовуватиму, як захиститися від голосу власної доньки.

— Я можу змінити статут своїми шістдесятьма п’ятьма? — запитала я.

— Ні. Для цього теж треба сімдесят п’ять.

— Можу усунути Марту від інформації до з’ясування обставин?

— Від конфіденційних операційних даних, до яких вона не має автоматичного доступу, — так, за загальними правилами. Від документів, які закон гарантує учасниці товариства, — ні.