Розділ 2. Не ревнощі

О пів на сьому ранку я вже була в головному ресторані.

«Вересень» відчинявся о восьмій, але пекарі приходили ще затемна, а перша зміна кухні — за дві години до сніданків. Я любила цей час: у залі ще не грала музика, телефони мовчали, ніхто не запитував, чи можна пересунути зустріч на п’ятнадцять хвилин. Зазвичай я обходила кухню, перевіряла вчорашні звіти й до восьмої встигала зробити роботу, на яку вдень ішло втричі більше часу.

Того ранку я двадцять хвилин дивилася на одну таблицю й не могла згадати, навіщо її відкрила.

На екрані телефону чекали сім пропущених дзвінків. Два від сестри Олексія, один від колишньої однокурсниці, чотири з незнайомих номерів. У повідомленнях було гірше.

Марта опублікувала фотографію близько одинадцятої вечора. На знімку лежали їхні руки: її — з каблучкою, його — поверх її пальців. Без облич, без ресторану, без пояснень. Підпис складався з дати весілля й короткого «Ми сказали так».

Цього вистачило.

За ніч світлина зібрала кілька сотень привітань. Дехто питав, чому вони так довго приховували стосунки. Дехто писав, що давно все помітив. Останні коментарі я читала особливо уважно, хоча розуміла, що люди часто називають очевидним те, про що дізналися п’ять хвилин тому.

Спільні знайомі були обережнішими. Вони надсилали мені сердечка, знаки питання й повідомлення без привітання:

Олено, ти бачила?

Це справді твоя Марта?

Зателефонуй, коли зможеш. Я нічого нікому не скажу.

Останнє написала жінка, яка не зберегла в таємниці жодної новини за двадцять років нашого знайомства.

Я вимкнула сповіщення й повернулася до таблиці. У квітні витрати двох закладів на доставлення зросли на одинадцять відсотків. Це мало пояснення, його треба було знайти, але рядки з цифрами розпливалися не через сльози. Я просто раз у раз згадувала руку Вадима на Мартиному зап’ястку.

У двері кабінету постукали двічі.

— Заходь, — сказала я, не дивлячись.

Андрій Левченко поставив на край столу паперовий пакет і зачинив за собою двері.

— Ти снідала?

— Це службове питання?

— Тоді сформулюю інакше. На кухні лишився один сендвіч із запеченою індичкою. Якщо не забереш ти, його за п’ять хвилин з’їсть Богдан.

— Нехай їсть.

— Богдан уже з’їв два.

Він дістав із пакета контейнер і поставив переді мною. Андрій працював у «Вересні» п’ятий рік і знав, що я не люблю, коли мене вмовляють їсти. Тому не вмовляв. Просто приніс сніданок і сів навпроти.

На ньому була темно-синя сорочка із закасаними рукавами. Краватки він надягав лише на переговори, де очікував побачити людей, яким вони досі здавалися ознакою серйозності. Сьогодні в календарі таких зустрічей не було.

— Ти завжди приходиш о сьомій, — сказала я.

— Сьогодні прийшов о шостій сорок.

— Чому?

— У нічній зміні зламався один із холодильників. Продукти перенесли, нічого не втратили. Майстер буде о дев’ятій.

— Мені не повідомили.

— Бо ситуацію владнали за двадцять хвилин. Звіт у твоїй пошті.

Я відкрила вхідні й побачила лист, надісланий о шостій дванадцять.

— Добре.

Андрій дочекався, поки я закрию пошту.

— А тепер неслужбове питання. Як ти?

— Працюю.

— Я помітив.

— Тоді навіщо питаєш?

— Бо робота не відповідає на запитання.

Я відсунула контейнер. Він не образився й не посунув його назад.

— Якщо ти прийшов висловити співчуття, не треба.

— Я не на похороні.

— Дехто поводиться саме так.

— Дехто не знає, що сказати.

— Можна нічого.

— Можна. Але ти запросила мене до кабінету.

— Ти постукав.

— А ти сказала заходити.

Я подивилася на нього. Андрій не всміхався, однак у кутиках очей з’явилися тонкі складки. Він давав мені можливість або відмахнутися, або відповісти нормально.

— Учора Марта повідомила, що одружується з Вадимом, — сказала я.

— Знаю.

— Від неї?

— Із публікації. Потім мені зателефонувала Тамара Петрівна й запитала, чи треба готувати офіційне привітання від компанії.

— Сподіваюся, ти сказав, що ні.

— Я сказав, що рішення про привітання ухвалимо після того, як наречена сама повідомить колегам.

— Вона вже повідомила всім, у кого є інтернет.

— Допис на особистій сторінці не дорівнює внутрішньому оголошенню.

Саме за це я цінувала Андрія. Він не вигадував зайвої терміновості там, де можна було дочекатися фактів.

— У залі вже обговорюють? — запитала я.

— Обговорювали.

— І ти всіх звільнив?

— Попросив керівників змін нагадати, що особисте життя власників не обговорюють у присутності гостей. На кухні люди можуть говорити про що хочуть, якщо це не заважає роботі й не переходить у цькування.

— Не треба мене захищати.

— Я захищаю ресторан від ситуації, коли офіціант переказує гостеві, що директорка приревнувала колишнього до власної доньки.

Я стиснула пальці під столом.

— Уже є така версія?

— Я навів найгірший очевидний приклад.

— Отже, є.

— Олено, люди говоритимуть. Ти не можеш видати наказ, який позбавить їх цікавості.

— Можу заборонити робити це на роботі.

— У присутності гостей — так. Між собою — ні, якщо не хочеш щодня витрачати час на пошук порушників.

Я знала, що він має рацію, і від цього дратувалася ще більше.

— Я не ревную, — сказала я.

Андрій не відповів одразу.

— Я цього не питав.

— Але всі так вирішать. Сорокачотирирічна жінка не витримала, що колишній обрав двадцятичотирирічну. Ще і її доньку.

— Хтось вирішить саме так.

— Дуже підтримав.

— Хочеш, щоб я збрехав?

— Хочу, щоб ти сказав, що нормальна людина побачить у цьому зраду, а не жіночу конкуренцію.

— Нормальні люди теж помиляються й пліткують. Ти справді хочеш витратити сили на кожного?