Розділ 1. Запрошення

— Мамо, ми з Вадимом одружуємося.

Марта поклала переді мною білий конверт і притиснула його двома пальцями, щоб не ковзнув по гладкій стільниці. Я подивилася спочатку на її руку. На безіменному пальці була тонка каблучка з прямокутним каменем. Не надто велика, без зайвих деталей — саме такі прикраси вона зберігала у своїй теці з весільними ідеями ще в університеті.

Потім я перевела погляд на Вадима.

Він сидів праворуч від неї, у кріслі, де за життя завжди сидів Олексій. Звичайне крісло з темною дерев’яною спинкою, одне з дванадцяти в малій залі «Вересня». Я ніколи не забороняла нікому там сідати. Просто до цієї миті не помічала, хто яке місце обирає.

— Повтори, — сказала я.

Марта глянула на Вадима. Той ледь нахилив голову, і вона знову повернулася до мене.

— Ми одружуємося. Чотирнадцятого липня.

Я знала, яке сьогодні число. За сорок хвилин мала зустріч із постачальником вина, а до кінця місяця — завершити ремонт літньої тераси. До чотирнадцятого липня залишалося шість тижнів і два дні.

— Ти запросила мене показати нову презентацію, — нагадала я.

— Я хотіла поговорити про все одразу.

— Презентація теж буде?

— Мамо…

— Це просте запитання.

— Так, буде. Але спочатку ми вирішили сказати про весілля.

Знову «ми».

Вадим завжди любив це слово. У наших стосунках воно з’являлося щоразу, коли він уже щось вирішив і хотів повідомити про це так, наче ми дійшли висновку разом.

Я взяла конверт. На ньому було написано моє ім’я — без прізвища, рівними друкованими літерами. Усередині лежала щільна картка кольору слонової кістки.

Марта Савчук та Вадим Руденко запрошують вас розділити з ними день створення їхньої родини.

Нижче стояли дата, час і назва заміського комплексу. Я знала це місце. Торік ми розглядали його для корпоративного заходу, але відмовилися через незручну кухню й один виїзд із території. Для весілля на сто людей воно підходило краще, ніж для робочої вечері.

Усе вже було надруковано. Вони обрали дату, місце, шрифт, папір. Склали список гостей і замовили запрошення. Мене покликали не поговорити про рішення. Мені його вручали.

— Ви давно разом? — запитала я.

Марта випрямила спину.

— Пів року.

— Назви дату.

— Яку ще дату?

— Коли ви стали парою.

— Двадцять сьомого листопада.

Вона відповіла швидко. Отже, вони домовилися, що саме вважатимуть початком.

Я поклала запрошення на стіл і подивилася на Вадима.

— Ти пішов від мене дванадцятого листопада.

— Я пам’ятаю, — сказав він.

Його голос майже не змінився за сім місяців. Спокійний, низький, без поспіху. Цей спокій колись здавався мені ознакою надійності. Згодом я зрозуміла: Вадим не підвищував голосу, бо йому подобалося, коли це першою робила інша людина.

— Два тижні, — сказала я. — Вам вистачило двох тижнів?

— П’ятнадцяти днів, якщо ти хочеш рахувати, — відповіла Марта.

— Я хочу.

— Для чого?

— Бо один із вас був моїм чоловіком, а друга — моя донька.

— Вадим не був твоїм чоловіком.

— Дякую. Я не забула, що ми не встигли зареєструвати шлюб.

Вадим поклав долоню на Мартине зап’ястя. Не стиснув, лише торкнувся. Вона відразу перестала крутитися на стільці.

— Олено, ми розуміємо, як це виглядає, — сказав він.

— Сумніваюся.

— Саме тому хотіли повідомити особисто. Не телефоном і не через спільних знайомих.

— Це мало б мене потішити?

— Ні. Але ми не хотіли виявляти неповагу.

Я глянула на його руку на зап’ястку моєї доньки. Півтора року ця рука лежала на моєму плечі в машині, коли ми чекали зеленого світла; подавала мені чашку кави вранці; забирала з пальців ручку, коли я працювала після опівночі. Я пам’ятала дрібниці, яких не просила повертати. Це не означало, що я хотіла повернути чоловіка.

— Неповага вже сталася, — відповіла я. — Тепер ви просто обрали спосіб, у який я про неї дізнаюся.

Марта різко забрала руку з-під Вадимової долоні.

— Ось тому я й не казала раніше.

— Тому що я могла засмутитися?

— Тому що ти одразу робиш із себе жертву.

Після цієї фрази я мовчала довше, ніж збиралася. За дверима малої зали хтось пересував стілець. У ресторані закінчувався обідній час: офіціанти прибирали кілька столів, на кухні приймали вечірні замовлення, у службовому коридорі сперечалися про накладну. Звичайний робочий день тривав за кілька метрів від нас.

Я попросила адміністраторку не заходити до зали без дзвінка. Тепер була вдячна собі за цю передбачливість.

— Добре, — сказала я. — Обійдімося без оцінок. Лише факти. Хто кому перший запропонував зустрічатися?

— Це має значення? — запитала Марта.

— Для мене — так.

— Я, — відповів Вадим.

Він не відвів погляду.

— Двадцять сьомого листопада?

— Так.

— До цього між вами нічого не було?

Марта набрала повітря, але Вадим заговорив раніше:

— Ми спілкувалися через роботу.

— Я питала не про роботу.

— Мамо, досить.

— Ти знала, що він ще зі мною, коли почала дивитися на нього як на можливого чоловіка?

— Я не записую дати, коли починаю на когось дивитися.

— А шкода. Сьогодні це полегшило б розмову.

Вадим відсунув склянку з водою. Він досі до неї не торкнувся.

— Фізичних стосунків між нами не було, доки ми з тобою не розійшлися.

Фраза була складена акуратно. Я майже почула, як він обрав слово «фізичних» і відкинув усі інші.

— А які були?

— Олено, не перетворюй розмову на допит.

— Ти прийшов у мій ресторан повідомити, що одружуєшся з моєю донькою. Якщо розраховував на тост і десерт, треба було краще мене знати.

— Я тебе знаю, — тихо сказав він.

Марта перевела погляд із нього на мене.

— Ви можете хоч зараз не поводитися як колишнє подружжя?