52.

— Моя мама?

Я навіть не впізнала власний голос.

Олексій мовчав.

Дем’ян стояв біля столу й дивився на документ так, ніби намагався знайти в ньому відповідь раніше за мене.

— Ви знали? — запитала я.

— Ні, — відповів Дем’ян.

Я подивилася на Олексія.

— А ти?

Він не відвів погляду.

— Так.

У мене перехопило подих.

— Ти знав?

— Не все.

— Але знав, що моя мама була до цього причетна?

— Так.

Я відчула, як у грудях наростає злість.

— І мовчав?

— Я обіцяв твоєму батькові.

— Ти обіцяв йому мовчати про мою власну маму?

— Він хотів тебе захистити.

— Від чого?!

Олексій не відповів.

— Від чого?! — повторила я вже голосніше.

Він нарешті сказав:

— Від правди.

Я засміялася, але в цьому сміху не було нічого веселого.

— Чудово. Просто чудово. Усі вирішили, що мені краще нічого не знати.

Дем’ян підійшов ближче.

— Мілано…

— Не треба.

Він зупинився.

— Я не хочу зараз, щоб мене заспокоювали.

— Я й не збираюся.

Я подивилася на нього.

— Тоді що ти хочеш?

— Бути поруч.

Ці слова чомусь подіяли сильніше, ніж будь-які пояснення.

Я відвела погляд.

— Добре.

Ми знову сіли біля столу.

Олексій дістав із папки кілька старих аркушів.

— Твоя мама працювала з твоїм батьком.

Я мовчала.

— Не офіційно.

— А як?

— Вона займалася фінансовими документами.

Дем’ян переглянув один із аркушів.

— Тут її підпис.

— Так.

Я подивилася на документ.

Підпис справді був схожий на мамин.

— Але чому я ніколи про це не чула?

— Бо після того, як почалися проблеми, вона перестала цим займатися.

— Які проблеми?

Олексій подивився на мене.

— Вона знайшла невідповідність у рахунках.

— Ту саму схему з підставними компаніями?

— Так.

Я провела пальцем по краю паперу.

— І вона розповіла батькові?

— Вони разом почали все перевіряти.

— А потім?

— Зрозуміли, що хтось із людей, яким вони довіряли, передавав інформацію назовні.

— Артем?

— Він з’явився пізніше.

— А хто був першим?

Олексій мовчав.

Я вже знала, що відповідь мені не сподобається.

— Хто?

— Людина з їхнього близького кола.

— Ім’я.

— Я не можу.

Дем’ян різко поклав папір на стіл.

— Досить.

Олексій подивився на нього.

— Ти сім років приховував правду. Тепер або говориш усе, або виходиш за ці двері.

Олексій кілька секунд мовчав.

— Я боявся.

— Ми всі боялися.

— Ні, Дем’яне. Ти не знаєш, чого вони здатні.

— Тоді розкажи.

Олексій опустив голову.

— Це був твій дядько.

У кімнаті стало тихо.

Дем’ян завмер.

— Що?

— Твій дядько знав про гроші.

— Ні.

— Він був одним із тих, хто мав доступ до рахунків.

— Ти брешеш.

— Я хотів би.

Дем’ян відійшов від столу.

Я бачила, що ця інформація вдарила по ньому сильніше, ніж він хотів показати.

— Чому мій батько нічого мені не сказав?

— Бо ти був ще молодим.

— Мені було двадцять.

— Для нього — молодим.

Дем’ян нічого не відповів.

Я дивилася на нього й не знала, що сказати.

Я хотіла підтримати його, але боялася зробити ще гірше.

Тому просто залишилася поруч.

Через кілька хвилин Дем’ян знову сів.

— А моя мама?

Олексій подивився на нього.

— Що з нею?

— Вона знала?

— Ні.

— Точно?

— Твій батько приховував від неї багато речей.

Я помітила, як Дем’ян стиснув руки.

— Отже, наші батьки знали одне одного.

— Так.

— Наші сім’ї були пов’язані.

— Так.

— А ми випадково познайомилися?

Олексій подивився на нього.

— Ось цього я не знаю.

Я відчула дивне напруження.

— Що значить «не знаєш»?

— Є речі, які я сам не розумію.

— Які?

Олексій дістав ще один документ.

— Ось.

Я прочитала.

Це був список зустрічей.

Серед них була дата, яку я добре пам’ятала.

День, коли ми з Дем’яном вперше по-справжньому заговорили.

Я подивилася на нього.

— Це неможливо.

— Чому? — запитав він.

— Бо тут записано наше знайомство.

Дем’ян узяв документ.

Його обличчя змінилося.

— Хто це записав?

Олексій похитав головою.

— Не знаю.

— Тут навіть час.

Я подивилася.

Дійсно.

Місце.

Дата.

Час.

Ми тоді ще не знали одне одного.

А хтось уже знав, що ми зустрінемося.

Мені стало моторошно.

— Тобто наша зустріч могла бути не випадковою?

Ніхто не відповів.

Я вийшла на балкон.

Мені потрібно було повітря.

Дем’ян вийшов за мною через кілька секунд.

— Можна?

Я кивнула.

Він став поруч.

Ми дивилися на місто.

— Я не знаю, що тепер думати, — сказала я.

— Я теж.

— Ти злий?

— Так.

— На Олексія?

— На всіх.

Я подивилася на нього.

— Навіть на мене?

Він повернув голову.

— Ні.

— Чому?

— Бо ти єдина людина, якій я зараз хочу вірити.

Я нічого не відповіла.

Між нами залишилося кілька сантиметрів.

Я відчула знайоме хвилювання.

Але цього разу воно було зовсім іншим.

Без гри.

Без натяків.

Просто двоє людей, які раптом зрозуміли, наскільки багато між ними залишилося невисловленого.

— Дем’яне…

— Що?

— А якщо все це почалося ще до нас?

— Тоді ми нарешті дізнаємося чому.

Він подивився на мене.

— Разом.

Я ледь усміхнулася.

— Ти знову це слово використовуєш.

— Мені подобається.

Я хотіла відповісти, але в цей момент з кімнати почувся голос Олексія:

— Вам краще зайти.

Ми повернулися.

Олексій стояв біля ноутбука.

— Що сталося? — запитав Дем’ян.

— Запис відновився.