51.

Мілана

— Дем’яне? Мілано?

Я завмерла.

Голос за дверима був надто знайомим.

Олексій.

Я подивилася на Дем’яна. Він уже стояв біля входу до кімнати.

— Не відкривай, — тихо сказала я.

Він кивнув.

За дверима знову пролунало:

— Я знаю, що ви тут.

Ми мовчали.

— Дем’яне, це я. Відкрий.

Я подивилася на нього.

— Як він нас знайшов?

— Не знаю.

— Він знав, куди ми їдемо?

Дем’ян похитав головою.

— Ніхто не знав.

Я згадала темну машину біля мосту.

— Тоді за нами стежили.

Він нічого не відповів.

Олексій знову постукав.

— Я не хочу вам нашкодити.

Дем’ян підійшов до дверей, але не відкрив.

— Тоді поясни, навіщо ти тут.

За дверима запала тиша.

— Бо знаю, що ви знайшли.

Ми переглянулися.

— Що саме? — запитав Дем’ян.

— Флешку.

Я відчула, як пальці стиснулися.

Звідки він знав?

— Звідки? — голос Дем’яна став холодним.

— Відкрий, і я поясню.

— Ні.

Олексій важко видихнув.

— Тоді хоча б вислухай.

Дем’ян подивився на мене.

Я кивнула.

— Говори.

— Я знаю, що ви думаєте, ніби я працював з Артемом.

— А хіба ні? — запитала я.

Пауза.

— Працював.

Мені стало холодно.

Дем’ян стиснув щелепу.

— В якому сенсі?

— Не в тому, про який ви думаєте.

— Тоді поясни.

— Я передавав йому інформацію.

Я відчула, як у грудях усе стислося.

— Про кого?

— Про твого батька.

Я завмерла.

— А про мене?

— Ні.

— Не бреши.

— Я не брешу.

Його голос звучав зовсім інакше, ніж зазвичай.

Без впевненості.

Без тієї спокійної манери, до якої я звикла.

— Тоді навіщо ти це робив? — запитав Дем’ян.

— Мене змусили.

— Хто?

Олексій не відповів.

— Хто? — повторив Дем’ян.

— Твій батько.

Я різко подивилася на Дем’яна.

Він завмер.

— Що ти сказав?

— Твій батько знав, що Артем намагався отримати документи. Він хотів знати, хто стоїть за ним. Я мав стежити за Артемом.

— І замість цього ти працював на нього?

— Спочатку я працював на твого батька.

— А потім?

— Потім усе вийшло з-під контролю.

Я підійшла ближче до дверей.

— А мій батько?

Олексій мовчав.

— Що з ним сталося?

— Він намагався вас захистити.

— Кого «вас»?

— Тебе і Дем’яна.

Я відчула клубок у горлі.

— Чому тоді ніхто не сказав нам правду?

— Бо після того, що сталося, ми думали, що це буде безпечніше.

— Безпечніше?

Я ледь не засміялася.

— Ви сім років приховували від мене правду про мого батька, стежили за документами, а тепер кажете, що це було заради моєї безпеки?

— Я знаю, як це звучить.

— Тоді не дивуйся, що я тобі не вірю.

Олексій мовчав.

Дем’ян нарешті відкрив двері.

Олексій стояв сам.

Він виглядав виснаженим.

— Заходь.

Олексій увійшов.

Його погляд одразу впав на ноутбук.

— Ви вже прослухали?

— Частково, — відповів Дем’ян.

— Що саме?

— Достатньо, щоб зрозуміти, що всі навколо нас щось приховують.

Олексій опустив очі.

— Я прийшов саме через це.

— Тоді говори.

Він сів.

Я залишилася стояти.

— Після смерті ваших батьків я намагався знайти документи, — почав він. — Але Артем випередив мене.

— Він забрав їх?

— Частину.

— А решта?

— Була захована.

Дем’ян подивився на флешку.

— І запис?

— Він теж був частиною доказів.

— Ти знав про нього?

— Так.

— Чому не сказав?

— Бо не знав, кому можна довіряти.

Я різко подивилася на нього.

— Навіть Дем’яну?

— Особливо йому.

Дем’ян насупився.

— Чому?

— Бо твій батько не сказав тобі всієї правди.

— Про що?

Олексій подивився на нього.

— Про те, чому він зустрічався з батьком Мілани.

Я відчула, як серце забилося сильніше.

— То вони справді працювали разом?

— Так.

— Над чим?

Олексій довго мовчав.

— Над компанією.

Дем’ян різко встав.

— Це я знаю.

— Ні. Не все.

Олексій поклав на стіл стару папку.

— Вони виявили, що гроші з компанії роками виводилися через підставні фірми.

Я дивилася на нього.

— І хто це робив?

— Саме це вони намагалися з’ясувати.

— Артем?

— Артем був посередником.

— А хто був зверху?

Олексій не відповів.

Дем’ян нахилився до нього.

— Ти знаєш.

— Знаю.

— Тоді скажи.

Олексій подивився на мене.

— Твій колишній був лише виконавцем.

Я відчула, як усередині все обірвалося.

— А Артем?

— Теж виконавець.

— А ти?

Він подивився на Дем’яна.

— Я намагався зупинити це.

— Але не зупинив.

— Ні.

Запала тиша.

Я підійшла до столу.

— Хто головний?

Олексій провів рукою по обличчю.

— Людина, яку ви обидва знаєте.

Я подивилася на Дем’яна.

Він теж зрозумів.

— Хтось із компанії?

Олексій кивнув.

— Дуже близька людина.

— Назви її.

— Не можу.

— Чому?

— Бо вона вже знає, що я тут.

Я завмерла.

— Звідки?

Олексій подивився на двері.

— Тому що я не приїхав сюди один.

Дем’ян різко повернувся.

— Що?

— За мною стежать.

У коридорі почувся шум.

Ми всі замовкли.

Кроки.

Повільні.

Хтось зупинився біля дверей.

Олексій зблід.

— Вони знайшли нас.

Дем’ян швидко вимкнув світло.

Я відчула, як він став поруч.

Кроки наближалися.

Ручка дверей повільно опустилася.

Я затамувала подих.

Двері відчинилися.

Але за ними нікого не було.

Лише на підлозі лежав білий конверт.

Дем’ян підняв його.

Всередині була фотографія.