50.

Демʼян 

Я майже не спав.

Не через повідомлення.

І навіть не через те, що завтра ми мали зустрітися з людиною, яка стільки років залишалася в тіні.

Мене не відпускав лист.

«Дем’ян не знає всієї правди. Не звинувачуй його.»

Я перечитував цю фразу знову й знову.

Її батько знав моє ім’я.

Знав мого батька.

Знав Артема.

Знав Олексія.

І, судячи з усього, знав, що між усім цим є зв’язок.

А я сім років жив із думкою, що просто не встиг розібратися.

Можливо, я помилявся.

Телефон показував майже другу ночі.

Я відкрив чат із Міланою.

Останнє повідомлення від неї було коротким:

«Завтра о восьмій.»

Я надрукував:

«Не хвилюйся. Я буду поруч.»

Подивився на екран.

І не відправив.

Замість цього написав:

«Добраніч.»

Відповідь прийшла майже відразу.

«Добраніч. І не думай усю ніч.»

Я усміхнувся.

«Запізно.»

Через кілька секунд:

«Я теж.»

Я заблокував телефон.

І вперше за довгий час подумав не про минуле.

Про неї.

О восьмій без десяти я вже був біля старого мосту.

Мілана приїхала за кілька хвилин.

Вона вийшла з машини, озирнулася й підійшла до мене.

— Ти давно тут?

— Достатньо.

— Нервуєш?

— Ні.

Вона подивилася на мене.

— Брешеш.

Я ледь усміхнувся.

— Добре. Трохи.

Вона стала поруч.

— Я теж.

Я подивився на неї.

— Якщо щось піде не так, ми йдемо.

— Разом?

— Разом.

Вона кивнула.

Мені сподобалося це слово.

Разом.

Навіть якщо зараз воно означало лише те, що ми не розійдемося в різні боки.

Ми чекали.

П’ять хвилин.

Десять.

П’ятнадцять.

Ніхто не приходив.

— Може, це була пастка? — запитала Мілана.

— Можливо.

— Тоді навіщо ми прийшли?

— Бо нам потрібні відповіді.

Вона подивилася на річку.

— А якщо вони нам не сподобаються?

— Тоді будемо з ними жити.

— Ти так спокійно це говориш.

— Насправді ні.

Вона повернулася до мене.

— Тоді чому виглядаєш так, ніби все під контролем?

Я тихо засміявся.

— Бо якщо я теж почну панікувати, нам обом буде весело.

Вона усміхнулася.

І саме в цей момент за нашими спинами почувся голос.

— Ви прийшли.

Ми одночасно обернулися.

Чоловік стояв на кілька метрів далі.

Обличчя було важко розгледіти.

— Хто ви? — запитала Мілана.

Він зробив крок уперед.

— Людина, яка занадто довго мовчала.

Я відчув дивне напруження.

— Ви надсилали повідомлення?

— Так.

— Навіщо?

Він подивився на Мілану.

— Бо вона має знати правду.

— Про мого батька?

— Про нього. Про Артема. Про Олексія. І про те, що сталося сім років тому.

Мілана зробила крок уперед.

— Тоді говоріть.

Чоловік похитав головою.

— Не тут.

— Чому?

— Бо за нами вже стежать.

Я автоматично озирнувся.

На іншому боці дороги стояла темна машина.

Вона була вимкнена.

Але всередині хтось сидів.

— Це вони? — запитала Мілана.

— Не знаю.

Я взяв її за руку.

— Ходімо.

Ми відійшли від мосту.

Чоловік пішов за нами.

— Ви повинні зрозуміти одну річ, — сказав він. — Артем не був головним.

Мілана різко зупинилася.

— Тоді хто?

— Людина, яка мала доступ до всіх документів.

Я одразу зрозумів.

— Олексій?

Чоловік подивився на мене.

— Ні.

Я насупився.

— Тоді хто?

Він дістав із кишені старий конверт.

— Ваші батьки.

Мілана завмерла.

— Що?

— Твій батько й батько Дем’яна працювали разом.

Я подивився на Мілану.

Вона була бліда.

— Мій батько?

— Так.

— Але чому я нічого про це не знала?

— Бо вони хотіли захистити вас.

Я стиснув кулаки.

— Від кого?

Чоловік подивився на мене.

— Від людей, які хотіли отримати документи.

— Які документи?

— Ті самі, що ви знайшли.

Він простягнув конверт.

Мілана взяла його.

— Що тут?

— Остання частина.

Вона відкрила конверт.

Всередині була флешка.

Я подивився на чоловіка.

— Що на ній?

— Запис.

— Який?

— Розмова ваших батьків.

Мілана підняла очі.

— Вони… записували розмови?

— Цю — так.

— Чому?

— Бо знали, що можуть не встигнути розповісти правду особисто.

Я подивився на флешку.

— Де її можна прослухати?

— Не тут.

— Де?

Він назвав адресу.

Я знав це місце.

Стара квартира мого батька.

Я завмер.

— Чому саме там?

— Бо там залишилося те, чого вони не встигли забрати.

— Що?

Він подивився на мене.

— Відповідь на питання, яке ти ставив собі сім років.

Я мовчав.

Мілана стиснула флешку в руці.

— А хто ви?

Чоловік посміхнувся.

— Колись я працював із твоїм батьком.

— Як вас звати?

Він назвав ім’я.

Я його знав.

Не особисто.

Але чув від батька.

Дуже давно.

— Ви були його другом.

— Так.

— Тоді чому зникли?

Він подивився кудись убік.

— Бо боявся.

— Чого?

— Що наступним зникну я.

Після цих слів він розвернувся.

— Зачекайте! — крикнула Мілана.

Але він уже йшов.

Я хотів наздогнати його, та помітив, що темна машина біля дороги почала рухатися.

— Мілано.

Вона подивилася на мене.

— Що?

— Їдемо.
 

Ми мовчали всю дорогу.

Флешка лежала між нами.

Маленька.

Звичайна.

Але відчуття було таке, ніби вона важила більше за все, що ми сьогодні дізналися.

Коли ми приїхали до старої квартири мого батька, я довго стояв перед дверима.