48.

Я дивилася на повідомлення й не могла змусити себе відкласти телефон.

«Тепер згадайте, хто першим розповів вам про Дем’яна.»

Відповідь я знала.

Мій колишній.

Саме він колись уперше сказав мені, що Дем’ян нібито грається з людьми, що йому не можна довіряти і що я краще пошкодую, якщо залишуся поруч.

Тоді я повірила.

Навіть не задумалася, чому він так багато знає.

— Це він, — тихо сказала я.

Дем’ян подивився на мене.

— Хто?

— Мій колишній.

Марта мовчки опустила телефон.

— Ти впевнена?

— Так.

Я згадувала той час усе чіткіше.

Він часто питав про Дем’яна.

Де він був.

З ким я бачилася.

Чому ми більше не спілкуємося.

Тоді мені здавалося, що це звичайна ревність.

Тепер усе виглядало зовсім інакше.

— Він знав про тебе ще до того, як ви почали зустрічатися? — запитав Дем’ян.

Я кивнула.

— Знав.

— Звідки?

— Не знаю.

Дем’ян відкинувся на стілець.

— Тоді треба це з’ясувати.

— Я не хочу з ним говорити.

— Не будеш.

Я подивилася на нього.

— Ти знову все вирішуєш за мене.

Він одразу замовк.

— Вибач.

Я не очікувала цього.

— Просто… — він провів рукою по волоссю. — Я не хочу, щоб ти знову опинилася в ситуації, де хтось може використати тебе.

— А я не хочу весь час бути людиною, яку треба захищати.

— Я знаю.

— Тоді дозволь мені самій вирішити, що робити.

Він кивнув.

— Добре.

Я подивилася на нього.

— Справді?

— Справді.

Між нами повисла тиша.

І цього разу вона була не незручною.

Просто чесною.
 

Марта раптом підняла голову.

— Є ще дещо.

Ми обоє подивилися на неї.

— Що?

Вона відкрила старі фотографії на телефоні.

— Я переглядала архів, поки ви говорили.

Вона збільшила одну фотографію.

На ній був мій колишній.

Той самий вечір.

Той самий університет.

Я нахилилася ближче.

— Це він.

— Так.

Марта провела пальцем по екрану.

— А тепер подивися сюди.

Поруч із ним стояв Артем.

А трохи далі — Олексій.

Я відчула, як по спині пробіг холод.

— Вони всі були там?

— Схоже на те.

Дем’ян узяв телефон.

— Чому я цього не бачив?

— Бо фотографію зробила я.

— Ти ніколи її не показувала.

— Бо не знала, що вона важлива.

Я дивилася на трьох чоловіків на екрані.

Усі вони були пов’язані.

А я весь цей час думала, що моя історія з Дем’яном закінчилася через одну невдалу розмову.

Насправді вона могла бути частиною чогось значно більшого.

— Я хочу поговорити з колишнім, — сказала я.

Дем’ян подивився на мене.

— Точно?

— Так.

— Добре.

Марта здивувалася.

— Ти навіть не заперечуєш?

— Я пообіцяв.

Я ледь усміхнулася.

— Ти справді вчишся.

— Не звикай.

Ми знайшли його номер у старих контактах.

Я довго дивилася на екран.

Палець завис над кнопкою виклику.

— Якщо не хочеш, не дзвони, — сказав Дем’ян.

Я подивилася на нього.

— Я хочу.

Натиснула.

Гудок.

Другий.

Третій.

Відповіді не було.

Я вже хотіла завершити дзвінок, коли почувся голос:

— Алло?

Я завмерла.

Сім років.

І я знову чула його голос.

— Це я.

Пауза.

— Мілано?

— Так.

— Звідки в тебе мій номер?

— Це неважливо.

Він засміявся.

— Ти через стільки років вирішила подзвонити?

Я відчула, як напружилася.

— Мені потрібно дещо запитати.

— Про що?

— Про Дем’яна.

Тиша.

Я відчула, що він змінився.

— Якого саме Дем’яна?

— Не грайся.

Він видихнув.

— Що ти хочеш знати?

— Ти знав його до того, як ми почали зустрічатися?

Пауза.

— Так.

Я подивилася на Дем’яна.

Він слухав мовчки.

— Звідки?

— Через спільних знайомих.

— Неправда.

Він нічого не відповів.

— Я бачила фотографію.

Знову тиша.

— Яку?

— Ту, де ти стоїш поруч з Артемом.

Його голос став холоднішим.

— Хто тобі її показав?

— Це неважливо.

— Мілано, послухай мене…

— Ні. Тепер ти послухай мене.

Я сама здивувалася власній впевненості.

— Чому ти тоді говорив мені, що Дем’ян небезпечний?

Він мовчав.

— Чому?

— Бо я хотів тебе захистити.

Я гірко усміхнулася.

— Від кого?

— Від нього.

Я подивилася на Дем’яна.

— Ти знав про Артема?

Пауза.

— Так.

У кімнаті стало зовсім тихо.

— І ти знав, що він стежив за мною?

— Не зовсім.

— Тоді що ти знав?

Він важко видихнув.

— Що Дем’ян намагався щось від тебе приховати.

— Що саме?

— Я не знав.

— Тоді чому змусив мене йому не довіряти?

— Бо він уже тоді був небезпечний для тебе.

— Ти не відповідаєш.

— Бо не можу.

Я стиснула телефон.

— Чому?

— Тому що я теж був у цій історії.

Моє серце завмерло.

— Що ти маєш на увазі?

— Мілано…

— Кажи.

— Я був тим, хто передавав інформацію.

Я відчула, як у мене похололи руки.

— Яку інформацію?

— Про тебе.

Дем’ян різко підвівся.

Я ледве чула його голос.

— Кому?

Мій колишній мовчав.

— Кому ти все розповідав?

Він нарешті відповів:

— Артему.

Зв’язок раптом перервався.

Я дивилася на екран.

Виклик завершено.

— Він зізнався, — прошепотіла я.

Дем’ян стояв поруч.

Я підняла на нього очі.

— Він передавав Артему інформацію про мене.

Дем’ян мовчав.

— Але навіщо?

Він похитав головою.

— Не знаю.

Марта повільно сказала:

— Думаю, я знаю.

Ми обоє повернулися до неї.

Вона відкрила папку.

— Пам’ятаєте документ із твоїм ім’ям?

Я кивнула.