46.

Я ще кілька секунд дивилася на фотографію.

Олексій.

Артем.

Сім років тому.

Я перевела погляд на Дем’яна.

Він стояв нерухомо, тримаючи фотографію в руках.

— Ти знав, що вони знайомі?

— Ні.

— Але він працює з тобою.

— Саме тому це мене й насторожує.

Я забрала фотографію.

— Можливо, вони просто зустрічалися по роботі.

— Можливо.

— Ти сам казав, що не хочеш робити висновків.

— І не роблю.

Він подивився на мене.

— Але тепер я хочу знати, чому Олексій приховав від мене сім років свого минулого.

Я провела пальцем по краю фотографії.

— А якщо він не приховував?

— Що ти маєш на увазі?

— Може, ти просто ніколи не питав.

Дем’ян ледь усміхнувся.

— Ти зараз його захищаєш?

— Ні.

— Добре.

— Я просто не хочу знову помилитися.

Його усмішка зникла.

— Я теж.

Ми стояли біля офісу, поки навколо майже не залишилося людей.

Я подивилася на годинник.

— Уже пізно.

— Я відвезу тебе.

— Дем’яне…

— Без суперечок.

— Я навіть нічого не сказала.

— Але збиралася.

Я не стримала усмішки.

— Самовпевнений.

— Ти це любиш повторювати.

— Бо ти даєш мені приводи.

— Значить, будемо продовжувати.

Я подивилася на нього.

І на секунду забула про фотографію.

Про Артема.

Про Олексія.

Про все.

Бо він дивився на мене так, що мені стало важко відвести погляд.

Першою я все-таки відвернулася.

— Ходімо.

У машині ми майже не розмовляли.

Я дивилася у вікно.

Дем’ян зосереджено стежив за дорогою.

— Ти завжди такий мовчазний? — запитала я.

— Ні.

— А зараз?

— Думаю.

— Про Олексія?

— Частково.

— А про що ще?

Він на секунду подивився на мене.

— Про тебе.

Я замовкла.

— Що саме?

— Не знаю, чи варто говорити.

— Тепер мені цікаво.

Він усміхнувся.

— Ти завжди така допитлива?

— Тільки коли мене дратують.

— Значить, я тебе дуже дратую.

— Дуже.

— Добре.

— Чому «добре»?

— Бо принаймні я змушую тебе про мене думати.

Я засміялася.

— Ти жахливий.

— Зате чесний.

Я похитала головою.

Мені хотілося продовжити цю розмову.

Хотілося, щоб дорога тривала довше.

І це мене трохи лякало.

Бо ще зовсім недавно я була впевнена, що між нами залишилася тільки образа.

Тепер я вже не була впевнена ні в чому.
 

Коли ми під’їхали до мого будинку, я не поспішала виходити.

Дем’ян вимкнув двигун.

— Дякую.

— Нема за що.

Я взялася за ручку дверей.

— Мілано.

Я повернулася.

— Що?

Він кілька секунд мовчав.

— Завтра не приходь раніше.

— Чому?

— Я хочу перевірити дещо в офісі до того, як ти прийдеш.

— Знову щось приховуєш?

— Ні.

Він усміхнувся.

— Цього разу просто хочу переконатися, що все безпечно.

Я кивнула.

— Добре.

Я вже вийшла з машини, коли він покликав:

— І Мілано?

— Так?

— Дякую, що сьогодні залишилася.

Я подивилася на нього.

— Я теж не знаю, навіщо залишилася.

Він усміхнувся.

— Я знаю.

Я закотила очі.

— Добраніч, Дем’яне.

— Добраніч.
 

Я зайшла додому й одразу дістала телефон.

Жодних нових повідомлень.

Я видихнула.

Мабуть, сьогодні вже нічого не станеться.

Я поклала телефон на тумбочку.

Через хвилину він завібрував.

Я завмерла.

Невідомий номер.

«Не довіряй йому.»

Я насупилася.

Ще одне повідомлення.

«Ти думаєш, що Дем’ян нарешті сказав тобі правду?»

Я не відповіла.

Третє.

«Запитай його, де він був у день смерті свого батька.»

Я завмерла.

Цього я не знала.

Я знала лише, що батька Дем’яна давно немає.

Але ніколи не питала, як саме все сталося.

Я відкрила чат із Дем’яном.

Написала:

«Ти зараз не спиш?»

Видалила.

Знову написала.

«Можна тебе дещо запитати?»

Відправила.

Відповідь прийшла майже одразу.

«Так.»

Я набрала:

«Де ти був у день смерті свого батька?»

Цього разу відповіді не було.

Хвилина.

Дві.

П’ять.

Я дивилася на екран.

Потім з’явилося:

«Чому ти питаєш?»

Я відчула, як серце забилося швидше.

«Просто відповідай.»

Він довго не писав.

А потім:

«Я був не вдома.»

Я стиснула телефон.

«Де?»

Три крапки зникли.

З’явилися знову.

І нарешті:

«З Артемом.»

Я перечитала повідомлення кілька разів.

Сім років тому.

Дем’ян.

Артем.

І день смерті його батька.

Я не знала, що це означає.

Але тепер у мене було ще більше запитань.

Я вже хотіла написати щось іще, коли прийшло нове повідомлення.

Не від Дем’яна.

Від невідомого номера.

«Тепер запитай його, що вони тоді робили.»

Я підняла голову.

У кімнаті було тихо.

Занадто тихо.

Я повернулася до телефону.

І раптом зрозуміла:

ця людина не просто знала, що я переписуюся з Дем’яном.

Вона знала, що саме я його запитала.

Хтось стежив за нами.

Або…

Хтось був набагато ближче, ніж ми думали.