45.

Мілана

— Того, хто весь цей час був поруч зі мною.

Я дивилася на Дем’яна й чекала продовження.

Але він мовчав.

— Хто? — нарешті запитала я.

Він ще раз відкрив папку.

— Я поки не хочу робити висновків.

— Ти щойно сказав, що ми шукали не ту людину.

— Бо тепер я бачу зв’язок.

— Між ким?

Дем’ян провів пальцем по рядку в документі.

— Між Артемом і людиною, якій я довіряв.

Я нахилилася ближче.

І прочитала ім’я.

Олексій.

Я не знала його достатньо добре, щоб одразу зрозуміти, про кого йдеться.

— Хто це?

Дем’ян закрив папку.

— Мій найближчий помічник.

Я здивовано подивилася на нього.

— Той, який зараз працює з тобою?

— Так.

У мене перехопило подих.

— Ти хочеш сказати, що він може бути причетним до всього цього?

— Я хочу сказати, що його ім’я стоїть у документі, який пов’язаний з Артемом.

— Це не доказ.

— Я знаю.

— Тоді не роби поспішних висновків.

Він подивився на мене.

— Саме тому я й не хочу говорити більше, поки не перевірю.

Я кивнула.

Це було правильно.

Після всього, що сталося, мені вже не хотілося вірити першому поясненню, яке здавалося логічним.

Я знову подивилася на папку.

— А що тут написано про мене?

Дем’ян відкрив її.

— Не знаю.

— Тоді прочитай.

Він перегорнув кілька сторінок.

Там були записи про зустрічі, дати, номери документів.

А потім я побачила знайому дату.

Ту саму.

День, коли ми востаннє говорили сім років тому.

— Ось.

Я вказала пальцем.

Дем’ян прочитав запис.

Його обличчя змінилося.

— Що?

— Тут написано, що після нашої зустрічі хтось доповів Артему про нашу розмову.

Я подивилася на нього.

— Хтось був там?

— Схоже на те.

— Але нас ніхто не бачив.

— Ми думали, що ніхто.

Я замовкла.

У голові знову з’явився той вечір.

Ми стояли біля університету.

Я була зла.

Він намагався щось пояснити.

А потім я пішла.

Здавалося, що це була звичайна сварка.

Тепер я розуміла, що хтось міг спостерігати за нами.

— Дем’яне…

— Що?

— А якщо це була не випадковість?

Він подивився на мене.

— Я теж про це думаю.
 

Ми вирішили повернутися до офісу.

Папку Дем’ян забрав із собою.

Я майже всю дорогу мовчала.

Коли ми зайшли в будівлю, біля рецепції стояв Олексій.

Він усміхнувся.

— Ви кудись їздили?

Дем’ян спокійно відповів:

— У справах.

Олексій перевів погляд на мене.

— А Мілана теж?

— Так.

— Зрозуміло.

Він усміхнувся й пішов далі.

Я подивилася йому вслід.

— Ти помітив?

— Що саме?

— Він навіть не здивувався.

Дем’ян нічого не сказав.

— Якщо я правильно пам’ятаю, ти нікому не говорив, куди ми їдемо.

Він зупинився.

Подивився на мене.

— Ні.

Ми обоє перевели погляд на Олексія.

Той уже зникав за поворотом.

— Тепер я теж думаю, що це не випадковість, — тихо сказав Дем’ян.

Увечері я сиділа за своїм столом і намагалася працювати.

Не виходило.

Я перечитувала один і той самий абзац уже втретє.

Телефон завібрував.

Невідомий номер.

Я завмерла.

Повідомлення було коротким.

«Не шукай Олексія. Ти не знаєш, на що він здатен.»

Я одразу підвелася.

Підійшла до кабінету Дем’яна.

Постукала.

— Заходьте.

Я показала йому телефон.

Він прочитав.

Його погляд став холодним.

— Звідки вони знають, що ми підозрюємо Олексія?

— Не знаю.

— Або вони стежать за нами.

— Або хтось із офісу передає їм інформацію.

Ми обоє замовкли.

— Тоді не можна нікому довіряти, — сказала я.

— Не зовсім.

— А як?

— Треба перевіряти людей, а не здогадуватися.

Я кивнула.

— І що робитимемо?

— Нічого.

— Нічого?

— Поки що.

Я здивовано подивилася на нього.

— Ми просто сидітимемо?

— Ні.

Він відкрив ноутбук.

— Я хочу подивитися, хто мав доступ до тих документів.

— І?

— Якщо Олексій справді причетний, десь залишиться слід.

Я сіла навпроти.

Ми працювали мовчки.

Минуло близько двадцяти хвилин.

— Є, — сказав Дем’ян.

Я підвела голову.

— Що?

— Доступ до архіву.

Він повернув ноутбук до мене.

У списку було кілька прізвищ.

Одне з них належало Олексію.

Але поруч була ще одна людина.

Марта.

Я здивувалася.

— Марта теж мала доступ.

— Так.

— Ти їй довіряєш?

Дем’ян замислився.

— Так.

— Але вона теж могла бачити документи.

— Могла.

Я подивилася на нього.

— Тоді ми повернулися до початку.

— Не зовсім.

Він показав на дату.

— Дивись.

Доступ Олексія був сьогодні.

А Марти — сім років тому.

Я видихнула.

— Тобто Марта могла знати про документ ще тоді.

— Саме це мене непокоїть.
 

Через кілька хвилин ми зателефонували Марті.

Вона відповіла не одразу.

— Алло?

— Марто, нам потрібно поговорити.

— Щось сталося?

— Так.

Пауза.

— Я слухаю.

Дем’ян подивився на мене.

— Ти знала про документ із ім’ям Мілани сім років тому?

На тому кінці запала тиша.

Дуже довга.

— Марто?

— Так.

Її голос став тихим.

— Я знала про один документ.

Я відчула, як напружилася.

— Чому ти не сказала?

— Бо не була впевнена, що він справжній.

— А тепер?

— Тепер я думаю, що справжній.

Дем’ян нахилився до телефону.

— Чому ти не розповіла нам раніше?

— Бо я боялася.

— Кого?

Марта замовкла.

— Марто.

— Артема.

Я подивилася на Дем’яна.

— Але він зник.