44.

— Нарешті, Дем’яне. Я вже думав, ти ніколи не зателефонуєш.

Я завмер.

Цей голос я не чув сім років.

Але впізнав одразу.

Мілана стояла поруч і дивилася на мене, намагаючись зрозуміти хоча б щось із моєї реакції.

— Де ти? — запитав я.

На іншому кінці коротко засміялися.

— А хіба це зараз важливо?

— Для мене — так.

— Ти зовсім не змінився.

Я стиснув телефон.

— Зате ти змінив номер.

— Довелося.

— Навіщо?

Пауза.

— Щоб такі люди, як ти, не могли мене знайти.

Я відчув, як Мілана напружилася.

— Тоді навіщо залишив мені можливість зателефонувати?

— Бо знав, що одного дня ти захочеш відповідей.

Я подивився на Мілану.

— У мене є питання.

— Я слухаю.

— Що сталося сім років тому?

На тому кінці запала тиша.

— Ти досі думаєш, що це була тільки твоя історія?

Я насупився.

— Говори нормально.

— Добре. Ти пам’ятаєш вечір, коли Мілана відмовила тобі?

Я подивився на неї.

— Пам’ятаю.

— А пам’ятаєш, що було після?

— Пам’ятаю.

— Ні, Дем’яне. Ти пам’ятаєш лише те, що бачив сам.

Я мовчав.

— Того вечора хтось стежив за нею.

Мілана зблідла.

— Ми знаємо.

— Ні. Ви не знаєте головного.

Я відчув, як у мене стискається щелепа.

— Тоді скажи.

— Я намагався зупинити його.

— Кого?

— Артема.

Марта була права.

Але це не пояснювало всього.

— Ти працював із ним?

— Ні.

— Тоді хто ти?

Він тихо видихнув.

— Людина, яка колись була на твоєму боці.

— І чому я маю тобі вірити?

— Не маєш.

Ця відповідь мене здивувала.

— Що?

— Я не прошу тобі вірити. Я хочу, щоб ти перевірив те, що я скажу.

— Що саме?

— Знайди старий архів.

Я одразу зрозумів, про що він.

— Документи?

— Так.

— Ми вже знайшли їх.

Пауза.

— Тоді ви знайшли не все.

Я відчув, як у грудях щось стислося.

— Де решта?

— Там, де все почалося.

— Де?

Він назвав місце.

Я завмер.

Це була стара будівля, яку я не згадував роками.

Місце, де я востаннє бачив Артема перед тим, як усе змінилося.

— Чому саме там?

— Бо саме там він залишив копію.

— Чого?

— Документа з ім’ям Мілани.

Вона почула своє ім’я й подивилася на мене.

— Що в ньому?

— Якщо я правильно пам’ятаю, її підпис.

Мілана зблідла.

— Я нічого не підписувала.

— Я знаю.

Голос на іншому кінці став тихішим.

— Саме це вам і потрібно довести.

— Кому?

— Усім, хто досі думає, що ти сама погодилася стати частиною цієї справи.

Я відчув, як усередині все холоне.

— Хто так думає?

— Той, хто зараз стоїть найближче до неї.

Я автоматично подивився на Мілану.

Вона насупилася.

— Що?

— Не знаю, — відповів я.

— Ти знаєш більше, ніж думаєш.

— Назви ім’я.

— Ні.

— Чому?

— Бо якщо я назву його зараз, ти зробиш те, що робив сім років тому.

— Що саме?

— Спробуєш усе вирішити сам.

Я ледь усміхнувся.

— Цього разу я не сам.

— Я знаю.

І зв’язок обірвався.

Я ще кілька секунд тримав телефон біля вуха.

— Він поклав слухавку? — запитала Мілана.

— Так.

— Що сказав?

Я подивився на неї.

— Нам потрібно поїхати в одне місце.

— Куди?

— У старий архів.

Вона помовчала.

— І там буде документ із моїм підписом?

— Так.

— Якого там не повинно бути.

— Саме так.

Вона кивнула.

— Тоді їдемо.

Ми не сказали Марті всього.

Не тому, що не довіряли їй.

Просто я хотів спочатку сам перевірити інформацію.

Дорога була короткою, але мовчання між нами здавалося важким.

— Ти злишся? — запитала Мілана.

— На кого?

— На мене.

Я подивився на неї.

— Ні.

— Тоді чому мовчиш?

Я усміхнувся.

— Думаю.

— Це небезпечно.

— Дуже.

Вона засміялася.

І я раптом зрозумів, наскільки скучив за цим сміхом.

Не за тим, що вона працювала в моєму офісі.

Не за нашими сварками.

Саме за цим.

За нею.

— Що? — запитала вона.

— Нічого.

— Ти дивишся на мене.

— Маю право.

— З чого це?

— Я водій.

Вона закотила очі.

— Нестерпний.

— Ти вже це казала.

— І буду повторювати.

Я усміхнувся.

— Добре.

На мить усе стало простим.

А потім ми приїхали.

Стара будівля майже не змінилася.

Я вийшов із машини.

Мілана стала поруч.

— Ти точно хочеш зайти?

Вона кивнула.

— Так.

Я подивився на неї.

— Якщо стане страшно…

— Я скажу.

— Добре.

Ми зайшли всередину.
 

Архів був майже порожній.

Старі шафи.

Пил.

Папки.

Я дістав ключ, який зберігав багато років.

Мілана подивилася на мене.

— Ти весь цей час його зберігав?

— Сам не знаю навіщо.

Замок клацнув.

Ми зайшли.

Пошуки зайняли майже годину.

Я вже почав думати, що цей дзвінок був лише черговою грою.

А потім Мілана сказала:

— Дем’яне.

Я обернувся.

Вона стояла біля старої шафи.

У руках тримала тонку папку.

— Тут моє ім’я.

Я підійшов.

На обкладинці справді було написано:

Мілана.

Я відкрив папку.

Перший аркуш.

Другий.

Третій.

І на четвертому я побачив її підпис.

Але підпис був дивний.

Надто рівний.

Надто акуратний.

Я подивився на Мілану.

— Ти це підписувала?

— Ні.

— Точно?

Вона образилася.

— Я сказала — ні.

— Я не сумніваюся в тобі.

Я придивився уважніше.

І раптом побачив маленьку деталь.

Внизу стояла дата.

Але вона була написана іншим чорнилом.

— Це підробка.

Мілана видихнула.