43.

Демʼян 

Я дивився на фотографію документа й не міг змусити себе відвести погляд.

Її ім’я.

Сім років тому.

У документі, про який вона навіть не знала.

Я відчував, як усередині знову піднімається те саме відчуття, яке переслідувало мене всі ці роки.

Страх.

Тільки тепер він був зовсім не за мене.

Я підняв очі на Мілану.

Вона стояла навпроти й намагалася виглядати спокійною.

Не виходило.

— Я не розумію, — тихо сказала вона. — Що це взагалі означає?

Я не знав, що відповісти.

Бо сам не знав усієї правди.

І це дратувало найбільше.

Я стільки років думав, що захистив її.

А тепер дивився на документ і розумів, що, можливо, просто нічого не зрозумів.

— Дем’яне?

Я відклав телефон.

— Я хочу поговорити з Мартою особисто.

— Вона де?

— Сказала, що ще перевіряє документи.

— Тоді поїдемо до неї.

Мілана кивнула.

Ми майже одночасно рушили до виходу.

Але я зупинився.

— Почекай.

— Що?

Я подивився на неї.

— Я хочу, щоб ти дещо знала.

— Що саме?

Я зробив вдих.

— Я не знав про цей документ.

Вона мовчала.

— І я не хочу, щоб ти думала, ніби я знову щось приховую.

— Я намагаюся тобі вірити.

Ці слова зачепили сильніше, ніж я очікував.

Намагаюся.

Не «вірю».

Не «довіряю».

Саме намагаюся.

І я не мав права вимагати від неї більшого.

— Цього достатньо, — сказав я.

Вона здивовано подивилася на мене.

— Що?

— Поки що.
 

Ми їхали мовчки.

Я тримав кермо й час від часу дивився на Мілану.

Вона сиділа поруч, притиснувши телефон до долоні.

Виглядала задумливою.

— Ти злишся на мене? — запитав я.

Вона подивилася у вікно.

— Не знаю.

— Це чесна відповідь.

— Я не хочу злитися.

— Чому?

Вона помовчала.

— Бо коли я злюся на тебе, мені все одно хочеться, щоб ти був поруч.

Я на секунду втратив думку.

Це була, мабуть, найчесніша річ, яку вона сказала мені за весь цей час.

Я усміхнувся.

— У мене така сама проблема.

Вона подивилася на мене.

— Проблема?

— Так.

— Я думала, це я для тебе проблема.

— Ти не проблема.

Я зупинився на червоне світло.

— Ти просто людина, яку я так і не навчився відпускати.

Вона нічого не сказала.

Але я побачив, як кутики її губ ледь піднялися.

Марта чекала нас у маленькому кафе.

На столі перед нею лежала папка.

— Ви швидко, — сказала вона.

— Ти написала, що знайшла документи.

— Я знайшла більше, ніж думала.

Мілана сіла навпроти.

Я залишився поруч.

Марта відкрила папку.

— Це копія внутрішнього реєстру. Його ніхто не мав бачити.

— Звідки вона в тебе? — запитав я.

— З архіву.

— Ти мала доступ?

— Тоді — так.

Вона поклала перед нами кілька аркушів.

Я почав переглядати їх.

І майже одразу побачив знайоме прізвище.

Мілана нахилилася ближче.

— Тут знову я.

— Так.

— Що означає цей номер?

Марта відповіла:

— Не знаю.

Я перегорнув сторінку.

Там був список людей.

Імена.

Дати.

Підписи.

А потім — номер справи.

Я відчув, як у мене холонуть руки.

Я пам’ятав цей номер.

— Я бачив його раніше.

Марта подивилася на мене.

— Де?

— У батька.

Мілана різко повернула голову.

— У твого батька?

Я кивнув.

— Я тоді ще не розумів, що це.

— А зараз?

Я подивився на документ.

— Зараз думаю, що це може бути пов’язано з тією справою, через яку Артем тиснув на мене.

Марта мовчала.

— Що? — запитав я.

Вона вагалася.

— Є ще дещо.

— Кажи.

Вона дістала з папки старий конверт.

— Це я знайшла сьогодні.

На конверті була дата.

Я впізнав її одразу.

Той самий день.

День, коли Мілана відмовила мені.

Я відчув, як серце забилося сильніше.

— Що всередині?

— Не знаю.

— Ти його не відкривала?

— Ні.

Я взяв конверт.

На ньому не було адреси.

Тільки одне ім’я.

Мілана.

Вона завмерла.

— Це… мені?

— Схоже на те.

Я подивився на неї.

— Відкриємо?

Вона кілька секунд мовчала.

— Так.

Я обережно розірвав край.

Усередині був один аркуш.

Мілана взяла його.

Я читав разом із нею.

Текст був коротким.

І від нього в мене з’явилося дивне відчуття.

Не страх.

Злість.

Там було написано:

«Якщо ти читаєш це, значить, Дем’ян усе-таки знайшов тебе. Не довіряй йому. Він не знає, що сталося тієї ночі.»

Мілана підняла на мене очі.

Я відчув, як у грудях усе стислося.

— Це не я писав, — сказав я.

— Я знаю.

— Звідки?

— Бо я бачу, що ти теж уперше це читаєш.

Я мовчав.

Вона знову подивилася на лист.

— Тут є ще щось.

Внизу стояла дата.

А під нею — ім’я.

Артем.

Марта різко підвелася.

— Цього не може бути.

— Що? — запитала Мілана.

— Артем не міг залишити цей лист.

— Чому?

Марта подивилася на мене.

— Бо в день, коли він його написав, він уже не працював у компанії.

Я насупився.

— Ти впевнена?

— Абсолютно.

Мілана подивилася на нас обох.

— Тоді хто його написав?

Ніхто не відповів.
 

Я вийшов із кафе першим.

Мені потрібно було кілька секунд, щоб прийти до тями.

Сім років я думав, що знаю, що сталося.

Потім з’явилася Марта.

Потім повідомлення.

Тепер цей лист.

І все, що я вважав правдою, почало розсипатися.

Мілана вийшла слідом.

— Дем’яне.

Я обернувся.

— Так?

— Ти справді нічого не знав?

Я подивився їй прямо в очі.