42.

Я ще кілька секунд дивилася на фотографію.

Той самий чоловік.

Той самий погляд.

Тільки тепер я вже знала, що він був там не випадково.

— Я його бачила, — тихо сказала я.

Дем’ян подивився на мене.

— Де?

— Біля університету. Того вечора.

Марта підійшла ближче.

— Ти впевнена?

— Так.

Я заплющила очі, намагаючись згадати.

Сім років.

Здавалося, що це було в іншому житті.

Але тепер спогад повертався маленькими шматочками.

Я вийшла з університету.

Було вже темно.

Дем’ян щойно сказав мені, що більше не буде мене турбувати.

Я тоді була впевнена, що це кінець.

Я пішла до зупинки.

І саме там побачила його.

Він стояв біля машини й дивився на мене.

Я тоді подумала, що він просто чекає когось.

Але тепер…

— Він ішов за мною, — сказала я.

Дем’ян напружився.

— Що?

— Коли я пішла від університету, він теж рушив.

— Чому ти не сказала мені?

— Бо не знала, що це важливо.

Він провів рукою по волоссю.

— Чорт.

— Дем’яне.

— Ні, все добре.

— Ти явно так не думаєш.

Він подивився на мене.

— Я просто намагаюся зрозуміти, як далеко це все зайшло.

Марта мовчки дивилася на фотографію.

— Нам треба поговорити там, де ніхто не почує.

— Знову таємне місце? — запитала я.

— Ні, — відповіла вона. — Цього разу просто без зайвих людей.

Ми зайшли до невеликої переговорної.

Дем’ян зачинив двері.

Я сіла за стіл.

Марта поклала телефон перед собою.

— Я розповім усе, що знаю.

— Нарешті, — пробурмотіла я.

Вона ледь усміхнулася.

— Заслужила.

Я чекала.

— Чоловіка на фотографії звати Артем.

Дем’ян кивнув.

— Я пам’ятаю.

— Він працював із твоїм батьком.

— Так.

— Але не просто працював.

Я насупилася.

— А ким він був?

Марта подивилася на Дем’яна.

— Людиною, яка знала про справи компанії більше, ніж мала.

Дем’ян мовчав.

— Він мав доступ до документів, переговорів, особистої інформації працівників.

Я відчула неприємний холод.

— Моєї інформації теж?

— Так.

Я подивилася на Дем’яна.

— І ти це знав?

— Я дізнався пізніше.

— Наскільки пізніше?

— Через кілька місяців.

— Після того, як зник?

— Так.

Я відкинулася на стілець.

— Тоді чому він взагалі був біля мене?

Марта тихо відповіла:

— Через Дем’яна.

— Я не розумію.

— Артем хотів отримати контроль над однією справою, яку твій батько Дем’яна не хотів йому віддавати.

Я подивилася на Дем’яна.

— І ти був між ними?

— Приблизно.

— А я?

— Ти була слабким місцем.

Ці слова прозвучали неприємно.

— Слабким місцем?

— Не для мене, — одразу сказав він. — Для них.

Я мовчала.

Він нахилився вперед.

— Я не хочу, щоб ти думала, що ти була причиною всього.

— Але через мене він погрожував тобі.

— Ні.

— Ти ж сам це сказав.

— Я сказав, що він використовував тебе, щоб тиснути на мене. Це різні речі.

Я дивилася на нього.

Він говорив спокійно, але в очах було щось таке, чого я раніше не бачила.

Страх.

Не за себе.

За мене.

— А що сталося після того вечора? — запитала я.

Марта опустила погляд.

— Артем зник.

— Зник?

— Так.

— Куди?

— Ми не знали.

Дем’ян додав:

— Через кілька місяців його звільнили.

— І все?

— Ні.

Я чекала.

— Перед звільненням він забрав деякі документи.

— Які?

Дем’ян мовчав.

— Які документи?

— Пов’язані з компанією.

— І моїми даними?

— Частково.

Я відчула, як напружилася спина.

— Чому ти мені це зараз розповідаєш?

— Бо тепер він повернувся.

Я подивилася на телефон.

Повідомлення.

Фотографія.

Невідомий номер.

Усе складалося в одну картину.

Але в ній усе одно не вистачало головної частини.

— А мій колишній?

Марта переглянулася з Дем’яном.

Я одразу це помітила.

— Що?

— Ми не знаємо, яке він має до цього відношення.

— Але ви щось підозрюєте.

Дем’ян кивнув.

— Так.

— Що саме?

— Він працює в компанії, яка зараз має зв’язки з людьми Артема.

Я завмерла.

— Звідки ти знаєш?

— Перевірив сьогодні вранці.

Я відчула, як усередині все стискається.

— Тобто він не просто випадково написав мені?

— Не думаю.

— А чому тоді він не сказав усе одразу?

— Можливо, бо хоче, щоб ти сама до нього прийшла.

Я похитала головою.

— Ні.

— Що?

— Я не піду.

Дем’ян подивився на мене.

— Добре.

— Ти навіть не будеш сперечатися?

— Ні.

— Дивно.

Він усміхнувся.

— Я ж обіцяв не вирішувати за тебе.

Я теж усміхнулася.

— Навіть коли дуже хочеться?

— Особливо тоді.

Між нами на секунду стало тихо.

Марта кашлянула.

— Я, мабуть, піду.

Я повернулася до неї.

— Ти куди?

— Мені треба дещо перевірити.

— Що?

Вона підвелася.

— Старі документи.

Дем’ян одразу зрозумів.

— Ти думаєш, вони ще залишилися?

— Не знаю. Але якщо так, там може бути відповідь.

Вона взяла сумку.

— Я напишу.

— Добре.

Коли Марта вийшла, я залишилася з Дем’яном сама.

— Ти їй довіряєш? — запитала я.

— Так.

— Чому?

— Вона була єдиною, хто залишився поруч, коли всі інші відійшли.

— Навіть після того, як ти зник?

— Особливо після цього.

Я кивнула.

— А мені ти не довіряв.

Він насупився.

— Це не так.

— Тоді чому не розповів?

— Бо боявся.

— Ти вже казав.

— Я знаю.

Він замовк.

Потім тихо додав:

— Я боявся не втратити тебе.

Я подивилася на нього.

— Але все одно втратив.