39.

Марта.

Я ще кілька секунд дивилася на екран, ніби від одного погляду ім’я мало щось пояснити.

Але не пояснювало.

Хто така Марта?

І що вона знала про Дем’яна?

Я швидко написала:

— Що ви хочете від мене?

Повідомлення прочитали майже одразу.

Відповіді не було.

Я написала ще раз.

— Якщо ви справді хочете мені допомогти, скажіть, хто ви.

Тиша.

Я вже хотіла відкласти телефон, коли він знову завібрував.

«Завтра о восьмій. Кав’ярня навпроти вашого офісу. Прийди сама.»

Я насупилася.

Саме те, чого просив не робити Дем’ян.

Прийти самій.

Я заблокувала телефон.

Ні.

Я не піду.

Принаймні сама.
 

Наступного ранку я прийшла до офісу раніше.

Олена вже сиділа за своїм столом.

— О, ти вже повернулася.

— Як бачиш.

— Як поїздка?

Я зняла пальто.

— Довга.

— Тільки?

Я усміхнулася.

— Із пригодами.

Олена подивилася на мене уважніше.

— Щось сталося?

— Потім розповім.

Я не хотіла втягувати її в це.

Поки не знала, що відбувається.

Двері кабінету Дем’яна відчинилися.

Він вийшов і одразу помітив мене.

Його погляд затримався на мені трохи довше, ніж потрібно.

— Мілано, зайдіть.

Я підвелася.

Олена ледь помітно усміхнулася.

— Удачі.

— Дуже смішно.

Я зайшла до кабінету.

Дем’ян зачинив двері.

— Ви отримували ще щось?

Я похитала головою.

— Ні.

Він видихнув.

— Добре.

— Але…

— Що?

Я не знала, чи варто говорити.

— Мені написала Марта.

Він завмер.

— Яка Марта?

— Не знаю.

— Покажіть.

Я відкрила чат.

Він прочитав останнє повідомлення.

Його обличчя змінилося.

— Ви знаєте її?

— Можливо.

— Що означає «можливо»?

Він сів за стіл.

— Марта працювала зі мною сім років тому.

Я завмерла.

— Де?

— У компанії.

— І чому я про неї нічого не чула?

— Бо вона звільнилася.

— Через що?

Дем’ян подивився на мене.

— Через ту історію.

У мене перехопило подих.

— Яку саме?

— Ту, про яку ми говорили.

Я підійшла ближче.

— Вона знає, хто тобі телефонував?

— Можливо.

— І чому ти ніколи не згадував її?

— Бо я думав, що вона виїхала з міста.

— А тепер вона знайшла мене.

— Саме це мене й турбує.

Я сіла навпроти.

— Вона запросила мене сьогодні на зустріч.

— Куди?

Я назвала кав’ярню.

Дем’ян одразу похитав головою.

— Ні.

— Я так і думала, що ти це скажеш.

— Тому що це небезпечно.

— А якщо вона справді знає правду?

Він замовк.

— Я піду з тобою.

— Вона сказала прийти самій.

— Мені байдуже.

Я не стримала усмішки.

— Ти іноді взагалі слухаєш інших людей?

— Коли вони говорять щось розумне.

— А якщо я скажу, що хочу піти сама?

Він подивився на мене.

— Тоді я скажу «ні».

— Дем’яне…

— Мілано.

Ми кілька секунд просто дивилися одне на одного.

І я першою відвела погляд.

— Добре.

— Добре?

— Підеш зі мною.

Він ледь усміхнувся.

— Розумне рішення.

— Не звикай.
 

О восьмій ми сиділи в машині навпроти кав’ярні.

Я дивилася на вхід.

— Думаєш, вона прийде?

— Якщо хотіла зустрічі — прийде.

— А якщо це пастка?

— Тоді ми це зрозуміємо.

Я повернулася до нього.

— Ти зовсім не хвилюєшся?

— Хвилююся.

— Не видно.

— Я просто не хочу, щоб ти бачила.

Я усміхнулася.

— А я вже бачу.

Він подивився на мене.

— Тоді погано приховую.

— Дуже.

Ми обоє засміялися.

На кілька секунд усе стало звичайним.

Наче не було повідомлень.

Не було минулого.

Не було таємниць.

А потім двері кав’ярні відчинилися.

Вийшла дівчина.

Вона озирнулася навколо.

І я одразу зрозуміла.

Це вона.

Марта.

Дем’ян теж її побачив.

Його обличчя стало серйозним.

— Я її пам’ятаю.

— Звідки?

— Вона була поруч того вечора.

Я повернулася до нього.

— Якого вечора?

Він не відповів.

Марта помітила нашу машину.

І пішла прямо до нас.

Вона зупинилася біля вікна.

Я опустила скло.

— Мілана?

— Так.

Вона подивилася на Дем’яна.

На її обличчі з’явився страх.

— Ти все-таки прийшов.

Дем’ян вийшов із машини.

— Я не міг залишити її саму.

Марта похитала головою.

— Саме цього я й боялася.

— Чого?

Вона подивилася на мене.

— Що ти знову зробиш ту саму помилку.

Я насупилася.

— Яку?

Марта зробила крок ближче.

— Повіриш йому.

Дем’ян різко змінився в обличчі.

— Марто, досить.

— Ні.

Вона подивилася прямо на нього.

— Цього разу вона має знати.

Я відчула, як серце забилося швидше.

— Що я маю знати?

Марта мовчала.

Потім тихо сказала:

— Того вечора сім років тому Дем’ян не просто отримав дзвінок.

Я подивилася на нього.

Він мовчав.

— Він зустрічався з тією людиною.

У мене ніби земля пішла з-під ніг.

— Що?

Я повернулася до Дем’яна.

Він не заперечив.

І саме це налякало мене найбільше.