38.

Дорога додому здавалася набагато довшою, ніж дорога до Львова.

Можливо, тому що тепер я знала занадто багато.

Я сиділа біля вікна й дивилася на дорогу.

Дем’ян майже не говорив.

І я теж.

Після всього, що сталося, звичайна розмова здавалася якоюсь недоречною.

Я кілька разів хотіла щось запитати, але кожного разу передумувала.

Нарешті не витримала.

— Дем’яне.

— Мм?

— А якщо ми дарма все це робимо?

Він не відводив погляду від дороги.

— Що саме?

— Шукаємо його.

— Чому дарма?

— Може, він справді нічого не знає.

— Тоді ми це дізнаємося.

— А якщо знає?

Він помовчав.

— Тоді нарешті отримаємо відповіді.

Я кивнула.

— Ти зовсім не боїшся?

— Боюся.

Я здивовано подивилася на нього.

— Правда?

— Так.

— А виглядаєш спокійним.

Він ледь усміхнувся.

— Це тому, що я навчився не показувати страх.

Я відвела погляд.

Чомусь ця відповідь нагадала мені, скільки всього він тримав у собі роками.

Ми повернулися в місто вже під вечір.

Дем’ян зупинив машину біля мого будинку.

Я відстебнула ремінь.

— Дякую, що підвіз.

— Завтра заїду за вами.

Я здивувалася.

— Навіщо?

— Нам треба поговорити з ним.

— Ти вже домовився?

— Ні.

— Тоді як ти знаєш, що він погодиться?

— Не знаю.

— Самовпевнений.

— Ви ж знаєте, що це моя особливість.

Я засміялася.

Взяла сумку й уже відкрила двері, коли він сказав:

— Мілано.

Я обернулася.

— Що?

— Якщо він спробує поговорити з вами наодинці — не погоджуйтеся.

Я насупилася.

— Чому?

— Просто довіртеся мені.

Я кілька секунд дивилася на нього.

— Добре.

Я вийшла з машини.

— До завтра.

— До завтра.
 

Я піднялася до квартири, поставила сумку й одразу зняла пальто.

Хотілося просто лягти й ні про що не думати.

Але не виходило.

Я дістала телефон.

Жодного нового повідомлення.

Можливо, все закінчилося.

Можливо, ця людина більше не напише.

Я майже повірила в це.

Але за кілька хвилин телефон завібрував.

Незнайомий номер.

Я відкрила повідомлення.

«Не зустрічайся з ним завтра.»

Я завмерла.

Ще одне.

«Ти не знаєш, на що він здатен.»

Я відчула, як у грудях усе стислося.

Хотіла одразу написати Дем’яну.

Але перш ніж встигла, прийшло третє.

«Якщо хочеш дізнатися правду — прийди сама.»

Я перечитала останній рядок.

Сама.

Хтось навмисно хотів, щоб я пішла без Дем’яна.

Я вже набрала його номер.

Він відповів майже одразу.

— Так?

— Мені знову написали.

На тому кінці настала тиша.

— Що саме?

Я прочитала всі три повідомлення.

— Нікуди сама не йдіть.

— Я знаю.

— Ні, Мілано. Я серйозно.

— Я теж.

— Скиньте мені скріншоти.

Я зробила це.

Через кілька секунд він сказав:

— Я зараз приїду.

— Не треба.

— Треба.

— Дем’яне…

— Двадцять хвилин.

І він завершив виклик.

Я подивилася на телефон.

— Нестерпний.

Але чомусь усміхнулася.
 

Через двадцять хвилин у двері подзвонили.

Я відчинила.

Дем’ян стояв на порозі.

— Ви навіть не переодягнулися?

— Не встиг.

Він зайшов.

Я зачинила двері.

— Сідайте.

Він сів на диван, відкрив телефон і ще раз переглянув повідомлення.

— Я хочу перевірити номер.

— Можна дізнатися, хто це?

— Не завжди.

— А якщо ні?

— Тоді знайдемо інший спосіб.

Я сіла поруч.

— Ти завжди такий спокійний?

— Ні.

— Знову брешеш.

Він подивився на мене.

— Я нервую.

— Через мене?

— Через ситуацію.

Я усміхнулася.

— Звичайно.

— Не починайте.

— Я нічого.

Він похитав головою.

— Ви неможливі.

— А ви?

— Я теж.

На кілька секунд запала тиша.

І раптом він узяв мене за руку.

Просто взяв.

Без пояснень.

Я подивилася вниз.

Його пальці легко стискали мої.

— Що ви робите?

— Нічого.

— Це не «нічого».

Він подивився на мене.

— Я просто хочу, щоб ви знали: ви не одна.

Я нічого не відповіла.

Не тому, що не хотіла.

Просто слова застрягли десь усередині.
 

Через кілька хвилин Дем’ян підвівся.

— Мені треба йти.

Я кивнула.

Він уже підійшов до дверей, коли раптом зупинився.

— Завтра о дев’ятій.

— Я пам’ятаю.

— І нікуди сама не йдете.

— Добре.

Він усміхнувся.

— Добраніч.

— Добраніч.

Двері зачинилися.

Я залишилася сама.

Але цього разу самотність не здавалася такою страшною.

Я пішла до вікна.

Внизу від’їжджала його машина.

Телефон знову завібрував.

Я вже боялася дивитися.

Але все-таки подивилася.

Нове повідомлення.

«Він уже у тебе. Тепер ти розумієш, чому сім років тому я намагався тебе попередити?»

Я завмерла.

«Хто ви?» — швидко написала я.

Відповідь прийшла через кілька секунд.

«Людина, яка знала Дем’яна ще до тебе.»

Я відчула, як по спині пробіг холод.

Хтось знав його.

Знав наше минуле.

І, схоже, знав набагато більше, ніж ми обоє.

Але найбільше мене налякало інше.

Повідомлення було підписане ім’ям.

Марта.