37.

— Разом?

Я сама не знала, навіщо перепитала.

Дем’ян подивився на мене так, ніби відповідь була очевидною.

— Разом.

Я кивнула.

Чомусь від цього стало спокійніше.

Хоча ситуація зовсім не була нормальною.

Ще вчора я просто хотіла дізнатися правду про минуле.

А сьогодні виявилося, що хтось стежить за нами, знає про сім років тому і навмисно підштовхує нас до мого колишнього.

— Ти знаєш, де він зараз? — запитав Дем’ян.

Я похитала головою.

— Ні.

— Телефон?

— Номер у мене давно не збережений.

— Соцмережі?

— Я його заблокувала.

Дем’ян трохи усміхнувся.

— Добре.

— Що тут доброго?

— Значить, є з чого почати.

Він узяв свій телефон.

— Як його звати повністю?

Я назвала ім’я.

Він щось записав.

— Прізвище?

Я сказала.

— Добре.

— Ти зараз серйозно будеш його шукати?

— Так.

— У цей час?

Він подивився на годинник.

— Ще не так пізно.

Я засміялася.

— Ти ненормальний.

— Можливо.

Він відкрив ноутбук.

Я сіла поруч.
 

Пошуки нічого не дали.

Ми знайшли кілька людей із таким самим ім’ям, але жоден не був схожий на нього.

— Може, він змінив прізвище? — припустила я.

— Може.

— Або взагалі виїхав.

— Теж можливо.

Я втомлено відкинулася на спинку крісла.

— Ми ніколи його не знайдемо.

— Знайдемо.

— Звідки така впевненість?

— Я не люблю залишати незакінчені справи.

Я подивилася на нього.

— А якщо ця справа стосується мене?

Він на секунду завмер.

— Тоді тим більше.

Я нічого не сказала.

Мені знову стало тепло від його слів.

Але я вирішила не показувати цього.

— До речі…

— Що?

— Ти казав, що не шукав мене сім років.

— Так.

— Але ж коли побачив моє резюме, ти знав, хто я.

— Так.

— Звідки?

Він замовк.

— Я пам’ятав твоє ім’я.

Я усміхнулася.

— Через сім років?

— Деякі речі не забуваються.

Я опустила погляд.

— Ти говориш такі речі й потім дивуєшся, чому я не знаю, як на них реагувати.

— А я не прошу реагувати.

— Тоді навіщо говориш?

Він усміхнувся.

— Бо зараз хочу бути чесним.

Я подивилася на нього.

Цього разу ми обоє замовкли.

Через кілька хвилин на екрані з’явилася сторінка.

Я нахилилася ближче.

— Зачекай.

— Що?

Я показала на фотографію.

— Це він.

Дем’ян швидко відкрив сторінку.

— Точно?

— Так.

На фотографії був мій колишній.

Трохи старший.

З іншою зачіскою.

Але я впізнала його одразу.

Під фотографією була назва компанії.

Я прочитала її двічі.

— Він працює тут?

— Схоже на те.

Дем’ян відкрив сайт.

— І компанія знаходиться…

Він назвав адресу.

Я завмерла.

— Це ж…

— Що?

— Поруч із нашою компанією.

Дем’ян подивився на мене.

— Наскільки?

— Хвилин десять пішки.

Він відкинувся на спинку крісла.

— Цікаво.

— Що саме?

— Він був поруч весь цей час.

Я нічого не відповіла.

Мені стало моторошно.

— Ти думаєш, він спеціально влаштувався туди?

— Не знаю.

— Але це дивно.

— Дуже.

Я вже хотіла закрити ноутбук, коли помітила ще одну річ.

— Дем’яне.

— Що?

— Подивись на дату.

Він нахилився.

Дата публікації фотографії була кілька місяців тому.

А поруч була ще одна новина.

«Компанія переходить під керівництво нового директора».

Я прочитала ім’я.

Це був він.

— Він став директором?

— Схоже.

Я дивилася на екран.

— Я навіть не знала.

— Ти й не мала знати.

— Чому?

Дем’ян закрив ноутбук.

— Бо ти давно перестала бути частиною його життя.

Я тихо видихнула.

— А тепер він знову з’явився.

— Так.

Я підняла голову.

— І ти думаєш, що це не випадковість?

Дем’ян кілька секунд мовчав.

— Я думаю, що після сьогоднішнього вже не вірю у випадковості.
 

Наступного ранку ми мали повертатися додому.

Я зібрала речі ще до сніданку.

Коли вийшла в хол, Дем’ян уже чекав.

— Готові?

— Так.

Він узяв мою валізу.

— Я сама.

— Знаю.

— Тоді навіщо берете?

— Хочу.

Я усміхнулася.

— З вами сперечатися неможливо.

— Нарешті зрозуміли.

Ми вийшли на вулицю.

Автомобіль уже чекав.

Я сіла й пристебнулася.

Дем’ян завів двигун.

Але перш ніж рушити, він подивився на мене.

— Після повернення ми поїдемо до нього.

Я здивувалася.

— Разом?

— Ти сама цього хочеш?

Я задумалася.

Страх був.

Дуже.

Але ще сильнішим було бажання нарешті отримати відповідь.

— Так.

Він кивнув.

— Тоді разом.

Машина рушила.

Я подивилася у вікно на Львів, який залишався позаду.

Ще два дні тому я приїхала сюди лише через роботу.

А поверталася вже з набагато більшим багажем.

Не у валізі.

А в думках.

І десь попереду на нас чекала людина, яка, можливо, знала правду про той день сім років тому.

Я тільки не знала одного.

Чи скаже він її нам?