36.

Я зайшла до його номера й тихо зачинила за собою двері.

Дем’ян залишився біля вікна.

Кілька секунд ми просто мовчали.

Я дивилася на нього й чекала.

— Ну? — не витримала я. — Ви самі сказали, що все розповісте.

Він кивнув.

— Знаю.

Дем’ян сів у крісло й провів рукою по обличчю.

Я ніколи не бачила його таким.

Не впевненим.

Не холодним.

Не зібраним.

Просто втомленим.

— Сім років тому, після того вечора, коли ти сказала мені «ні», я поїхав додому.

Я сіла навпроти.

— Я тоді думав, що це все. Що ти просто не хочеш мати зі мною нічого спільного.

Я опустила очі.

— Я була іншою.

— Я знаю.

Він ненадовго замовк.

— Наступного дня мені подзвонили.

— Тією самою людиною?

— Так.

У мене перехопило подих.

— І що вона сказала?

— Що я маю забути про тебе.

— Чому?

— Я не знав.

— А ти запитав?

Він усміхнувся без радості.

— Звичайно.

— І?

— Мені сказали, що якщо я продовжу тебе шукати, проблеми будуть не тільки в мене.

Я насупилася.

— Вони погрожували мені?

— Непрямо.

— А ти повірив?

— Я не знав, чи це порожні слова.

Він подивився на мене.

— Але ризикувати тобою не хотів.

Я мовчала.

— Тому я зник.

— На сім років?

— Так.

У мене в голові все змішалося.

Я стільки років думала, що він просто забув.

А він…

— Чому ти не сказав мені?

— Як?

— Написав би. Подзвонив.

— Я не знав, кому можна довіряти.

— А мені?

Він подивився мені прямо в очі.

— Особливо тобі.

Я не зрозуміла.

— Що це означає?

— Я боявся, що через мене ти можеш постраждати.

Я відвела погляд.

— Але ж нічого не сталося.

— Ти впевнена?

Я підняла очі.

Він дивився на мене дуже серйозно.

— Що?

— Ти справді думаєш, що після того дня у твоєму житті нічого не змінилося?

Я хотіла відповісти, але не змогла.

Бо раптом згадала.

Деякі речі.

Дивні дзвінки.

Невідомі номери.

Чужу машину, яку кілька разів бачила біля будинку.

Тоді я не надавала цьому значення.

— Дем’яне…

— Ти щось згадала?

Я повільно кивнула.

— Можливо.

— Розкажи.

— Коли я була в університеті, мені кілька разів дзвонили з невідомого номера.

Він одразу напружився.

— Що говорили?

— Нічого.

— Просто мовчали?

— Так.

— Скільки разів?

Я задумалася.

— Не знаю. Три чи чотири.

Дем’ян встав.

— Чому ти ніколи не розповідала?

— Бо це здавалося дурницею.

— Для мене — ні.

Він підійшов до вікна.

— Мілано, я думав, що все це закінчилося багато років тому.

— А тепер?

Він повернувся.

— Тепер я вже не впевнений.

Я встала.

— Але є ще одне.

— Що?

Я показала йому повідомлення від колишнього.

— Він сказав, що ти не знаєш усієї правди.

Дем’ян довго дивився на екран.

— Можливо, він має рацію.

Я завмерла.

— Ти щось знаєш?

— Ні.

— Тоді чому так сказав?

— Не знаю.

Я відійшла до вікна.

— Я ненавиджу це.

— Що саме?

— Коли всі навколо щось знають, а я остання дізнаюся.

Він підійшов ближче.

— Тепер не будеш.

Я подивилася на нього.

— Обіцяєш?

— Так.

Ми стояли зовсім близько.

Я відчувала, як сильно б’ється моє серце.

Але цього разу не відступила.

— Чому ти взагалі досі пам’ятаєш мене?

Він мовчав.

Я чекала.

— Бо не зміг забути.

У мене перехопило подих.

— Навіть після всього?

— Особливо після всього.

Я не знала, що сказати.

Він теж мовчав.

Між нами залишалося буквально кілька сантиметрів.

Я могла зробити крок назад.

Він міг відійти.

Але ніхто не рухався.

Телефон раптом задзвонив.

Ми обоє здригнулися.

Я подивилася на екран.

Знову незнайомий номер.

Дем’ян забрав телефон із моєї руки.

— Не відповідай.

— А якщо це він?

— Тим більше.

Телефон перестав дзвонити.

За кілька секунд прийшло повідомлення.

Дем’ян відкрив його.

І завмер.

— Що там?

Він нічого не відповів.

— Дем’яне?

Він повернув мені телефон.

На екрані було лише одне речення:

«Ви обоє дуже близько до правди. Але якщо хочете знати, чому все почалося сім років тому — запитайте Міланиного колишнього.»

Я перечитала повідомлення.

Потім подивилася на Дем’яна.

— Що це означає?

Він похитав головою.

— Не знаю.

— Але тепер знаємо, кого треба знайти.

Він кивнув.

— Так.

Я стиснула телефон.

Мій колишній.

Людина, про яку я думала, що давно залишила її в минулому.

І раптом виявилося, що саме він може знати відповідь на питання, яке переслідувало нас сім років.

Дем’ян подивився на мене.

— Ми знайдемо його.

— Разом?

Він навіть не задумався.

— Разом.

І чомусь саме це слово заспокоїло мене більше, ніж усе інше, що він сказав сьогодні.