35.

Я ще довго стояла біля входу в готель, дивлячись услід Дем’яну.

Він уже зайшов усередину, але я чомусь не поспішала за ним.

У голові було занадто багато думок.

Сім років тому хтось телефонував йому й погрожував.

Тепер хтось написав мені.

І найгірше — ця людина знала про Дем’яна.

Я дістала телефон і ще раз відкрила те повідомлення.

«Ти думаєш, що знаєш, що тоді сталося. Але Дем’ян теж не знає всієї правди.»

Я перечитала його кілька разів.

Хто міг це написати?

І звідки ця людина взагалі знала, що я зараз із Дем’яном?

Я різко підняла голову.

Можливо, за нами хтось стежив?

Від цієї думки стало не по собі.

Я швидко зайшла в готель.

Дем’ян стояв біля ліфта.

— Ви довго, — сказав він.

— Замислилася.

— Про повідомлення?

Я кивнула.

Двері ліфта відчинилися.

Ми зайшли всередину.

— Ви комусь розповідали, що ми поїхали до Львова? — запитав він.

Я задумалася.

— Олені.

— Ще комусь?

— Ні.

— А колишній?

Я похитала головою.

— Не думаю.

— Не думаєте?

— Я не спілкувалася з ним.

Дем’ян нічого не відповів.

Ліфт зупинився.

Ми вийшли.

Я вже хотіла зайти до свого номера, але він раптом сказав:

— Мілано.

— Так?

— Якщо вам знову напишуть — одразу скажіть мені.

Я подивилася на нього.

— Ви думаєте, це небезпечно?

Він на секунду замислився.

— Я не хочу вас лякати.

— Але?

— Але я не хочу більше недооцінювати те, що відбувається.

Я кивнула.

— Добре.

Він уже збирався піти.

— Дем’яне?

Він обернувся.

— Дякую.

— За що?

— За те, що розповіли мені правду.

Він усміхнувся.

— Я ще не все розповів.

Я завмерла.

— Тобто є ще щось?

— Є.

— І ви знову вирішили сказати це саме зараз?

— Інакше ви не дасте мені заснути.

Я засміялася.

— Можливо.

— Завтра.

— Обіцяєте?

Він подивився мені в очі.

— Обіцяю.
 

Я зайшла до номера й зачинила двері.

Поклала телефон на тумбочку.

Потім книгу, яку він подарував.

І раптом помітила, що з неї випав маленький папірець.

Я насупилася.

Підняла його.

На ньому було написано кілька слів.

«Для тих моментів, коли захочеться втекти від усього.»

Я кілька секунд просто дивилася на напис.

Почерк був його.

Я усміхнулася.

Він справді вклав його туди.

Я не знала, чому це так сильно мене зачепило.

Можливо, тому що останнім часом Дем’ян постійно дивував мене.

Холодний керівник, якого я спочатку терпіти не могла, виявився зовсім не таким.

Я сіла на ліжко.

Телефон знову завібрував.

Я завмерла.

Незнайомий номер.

Цього разу прийшло не повідомлення.

Фото.

Я відкрила його.

І завмерла.

На фотографії була я.

Сьогодні.

У Львові.

Я стояла біля книгарні, а поруч був Дем’ян.

Фото було зроблене здалеку.

У мене похололи руки.

Я одразу написала:

«Хто ви?»

Відповідь прийшла майже відразу.

«Ти справді думаєш, що він тобі все розповів?»

Я стиснула телефон.

«Що вам від мене потрібно?»

Цього разу відповідь з’явилася не одразу.

Я дивилася на екран і чекала.

Нарешті:

«Запитай його, чому він насправді не шукав тебе всі ці роки.»

Я перечитала повідомлення.

У грудях з’явилося неприємне відчуття.

Це не мало сенсу.

Дем’ян казав, що не забував мене.

Що не міг просто відпустити.

А тепер хтось натякав на зовсім інше.

Я встала.

Не думаючи, вийшла в коридор.

Підійшла до його дверей.

Постукала.

Ніхто не відповів.

Я постукала ще раз.

Тиша.

— Дем’яне?

Я вже хотіла повернутися, коли двері раптом відчинилися.

Він стояв переді мною.

Без піджака, з телефоном у руці.

— Щось сталося?

Я мовчки простягнула йому свій телефон.

Він прочитав повідомлення.

Його обличчя стало серйозним.

— Де ви це отримали?

— Щойно.

— І ви одразу прийшли до мене?

— Так.

Він ще раз подивився на фотографію.

— Чорт.

— Ви знаєте, хто це?

— Ні.

— Тоді чому ви так реагуєте?

Він підняв на мене очі.

— Бо ця людина була поруч.

— Що?

— На фотографії.

Я нічого не розуміла.

— Ви впевнені?

— Подивіться на відображення у вікні.

Я збільшила фото.

У склі справді виднівся силует людини.

Невиразний.

Але хтось стояв зовсім недалеко.

Мені стало моторошно.

— Дем’яне…

— Спокійно.

— Як я можу бути спокійною?

Він забрав телефон.

— Я розберуся.

— А якщо це через вас?

Він замовк.

— Можливо.

Я подивилася на нього.

— Тоді я хочу знати все.

— Я розповім.

— Ні.

Я зробила крок ближче.

— Не завтра. Не потім. Зараз.

Він дивився на мене кілька секунд.

— Ви впевнені?

— Так.

Він відкрив двері ширше.

— Тоді заходьте.

Я переступила поріг.

І вперше зрозуміла, що зараз почую не просто історію про наше минуле.

Я почую те, що Дем’ян приховував від мене сім років.

А можливо, саме після цієї розмови між нами вже нічого не залишиться таким, як раніше.

Здається, тепер ми нарешті дізнаємося, що сталося 7 років тому… 👀 Як думаєте, Дем’ян скаже їй всю правду?