34.

Я майже не спала тієї ночі.

Щойно заплющувала очі, у голові знову й знову звучали його слова.

«Завтра я вам усе розповім.»

Я не знала, чи справді хочу почути цю правду.

Можливо, було б простіше залишити все як є.

Сім років тому — у минулому.

Без пояснень.

Без зайвих запитань.

Але після сьогоднішньої розмови я вже не могла просто забути про це.

Особливо після повідомлення від колишнього.

«Ти думаєш, що знаєш, що тоді сталося. Але Дем’ян теж не знає всієї правди.»

Що це взагалі означало?

Я взяла телефон і ще раз відкрила повідомлення.

Номер досі був незнайомий.

Я вже хотіла заблокувати його, але зупинилася.

Якщо він справді знав щось про минуле, я мала це почути.

Але не зараз.

Не вночі.

Я відклала телефон і нарешті змусила себе заплющити очі.

Вранці я прокинулася від стуку у двері.

Спочатку навіть не зрозуміла, де знаходжуся.

Потім згадала.

Львів.

Відрядження.

Дем’ян.

І його обіцянку.

Я швидко підвелася й підійшла до дверей.

— Хто?

— Я.

Звичайно.

Я відчинила.

Дем’ян стояв у коридорі з двома стаканчиками кави.

— Доброго ранку.

— Доброго.

Він простягнув один мені.

— Ваша.

— Дякую.

Я взяла стаканчик і на секунду затримала на ньому погляд.

Він виглядав спокійно.

Навіть занадто.

— Ви спали?

Він трохи усміхнувся.

— Не дуже.

— Через те, що обіцяли мені все розповісти?

Він не відповів одразу.

— Через багато чого.

Я кивнула.

— Можемо поговорити?

— Так.

— Тут?

Він озирнувся на коридор.

— Краще десь, де нас ніхто не почує.

Від цих слів у мене знову з’явилося неприємне відчуття в животі.

— Добре.
 

Ми вийшли з готелю й пішли до невеликого парку неподалік.

Ранок був прохолодним.

Людей майже не було.

Дем’ян зупинився біля лавки.

Я залишилася стояти навпроти.

— Я не знаю, з чого почати.

— Почніть із самого початку.

Він ледь усміхнувся.

— Ви завжди так говорите?

— Як?

— Наче все просто.

— А хіба ні?

— Ні.

Він сів.

Я сіла поруч.

Кілька секунд ми мовчали.

— Сім років тому, — нарешті почав він, — я справді був іншою людиною.

Я нічого не сказала.

— Я тоді працював у компанії батька. У мене були свої плани, свої проблеми. І я взагалі не думав, що через стільки років зустріну вас знову.

— А я думала, ви мене просто забули.

Він подивився на мене.

— Ні.

Одне слово.

Але воно прозвучало так упевнено, що я навіть не знала, як реагувати.

— Тоді чому ви зникли?

— Бо ви сказала «ні».

Я насупилася.

— І через це?

— Не тільки.

Він опустив погляд.

— Тоді я сприйняв це як кінець. Я вирішив, що не маю права більше втручатися у ваше життя.

— А потім?

— Потім минув час.

Він замовк.

— Я намагався не згадувати вас.

Я тихо засміялася.

— Виходило?

— Ні.

Я перестала усміхатися.

— Тоді чому ви поводилися зі мною так холодно, коли я прийшла на роботу?

Він довго мовчав.

— Бо злився.

— На мене?

— На себе.

Це була відповідь, якої я зовсім не очікувала.

— За що?

— За те, що дозволив собі знову щось відчути.

Я подивилася на нього.

— Але ви ж тоді навіть не знали, що я прийду.

— Саме тому.

Він провів рукою по волоссю.

— Коли я побачив ваше резюме, спочатку подумав, що це просто збіг.

— Але перевірили.

— Так.

— І коли зрозуміли, що це справді я?

— Я хотів відмовити вам.

Я здивовано подивилася на нього.

— Що?

— Хотів сказати, що вакансія вже зайнята.

— Але не сказали.

— Не зміг.

Між нами знову запала тиша.

— Чому?

Він подивився прямо на мене.

— Бо прочитав ваше резюме.

— І?

— Ви справді підходили на цю посаду.

Я ледь усміхнулася.

— Тобто все-таки робота?

— Спочатку — так.

— А потім?

Він відвів погляд.

— Потім стало складніше.

Я не знала, що сказати.

Усе, що я думала про перші тижні роботи, раптом виглядало зовсім інакше.

Його холодність.

Постійні зауваження.

Ті погляди, які я не могла пояснити.

Можливо, за всім цим було не роздратування.

А страх.

— Чому ви мені нічого не сказали раніше?

— Бо не хотів, щоб ви думали, що отримали роботу через наше минуле.

— Я б так не подумала.

— А я б.

Я тихо видихнула.

— Ви завжди все так ускладнюєте?

Він усміхнувся.

— На жаль.

Я теж усміхнулася.

Але потім згадала вчорашнє повідомлення.

І усмішка зникла.

— Дем’яне.

— Що?

— Мені вчора подзвонив мій колишній.

Його обличчя одразу стало серйозним.

— Я знаю.

— Звідки?

— Ви показали мені повідомлення.

— Ні.

Я похитала головою.

— Я про те, що він сказав.

Дем’ян мовчав.

— Він написав, що ви теж не знаєте всієї правди.

Його погляд змінився.

— Він справді це написав?

— Так.

— Покажіть.

Я дістала телефон і простягнула йому.

Він прочитав повідомлення.

Кілька секунд просто дивився на екран.

— Щось не так?

— Не знаю.

— Ви його знаєте?

— Колишнього?

— Ні. Того, хто написав.

Дем’ян похитав головою.

— Не знаю.

— Тоді чому ви так дивитесь?

Він повернув телефон.

— Бо ця історія починає мені не подобатися.

— Чому?

— Тому що сім років тому сталося дещо, про що я вам ще не розповів.

Я завмерла.

— Що саме?

Він підняв на мене очі.

— Того вечора, коли ви сказали мені «ні», я отримав дзвінок.

— Від кого?

— Від людини, яка знала вас.

Я відчула, як усередині все стиснулося.

— Хто?