33.

Ми поверталися до готелю майже мовчки.

Але це вже не було те незручне мовчання, яке часто виникало між нами раніше.

Навпаки.

Мені здавалося, що після сьогоднішньої розмови між нами стало якось спокійніше.

Наче ми нарешті перестали вдавати, що сім років тому нічого не сталося.

Я час від часу поглядала на книгу, яку він мені подарував.

Не знаю чому, але вона здавалася мені чимось більшим, ніж просто подарунок.

Можливо, тому що Дем’ян рідко робив щось без причини.

— Ви знову думаєте, — сказав він.

Я підняла голову.

— Звідки ви знаєте?

— Ви кусаєте губу, коли про щось думаєте.

Я здивовано подивилася на нього.

— Ви це теж помітили?

— Багато чого помітив.

Я відвела погляд.

— Це трохи лякає.

— Чому?

— Бо я не звикла, що хтось так уважно за мною спостерігає.

— Я не спостерігаю.

— А що тоді?

Він усміхнувся.

— Запам’ятовую.

Я нічого не відповіла.

Бо від цього слова в грудях стало якось дивно.
 

Коли ми зайшли до готелю, біля рецепції на нас уже чекала адміністраторка.

— Пане Воронов, перепрошую, що знову турбую.

Дем’ян зупинився.

— Що сталося?

— Щодо вашого завтрашнього виїзду.

Я слухала краєм вуха, поки діставала телефон.

— Через зміну бронювання автомобіль зможе приїхати лише після обіду.

Дем’ян насупився.

— Тобто раніше ми виїхати не зможемо?

— На жаль.

Я подивилася на нього.

Він на секунду задумався.

— Добре.

— Перепрошую за незручності.

— Нічого.

Адміністраторка відійшла.

Я усміхнулася.

— Виходить, завтра ми ще побудемо тут.

— Виходить.

— І що тепер із вашим планом?

— Нічого.

— Як це — нічого?

— Він просто зміниться.

— Ви так спокійно це кажете.

— А що я маю робити?

Я засміялася.

— Не знаю. Можете хоча б трохи понервувати.

— За вас це прекрасно виходить.

— Дуже смішно.

Він усміхнувся.

— Завтра покажу вам ще дещо.

— Знову сюрприз?

— Цього разу можете не хвилюватися.

— Після сьогоднішнього я вже не знаю, чого від вас очікувати.

— Це добре.

— Чому?

— Бо раніше ви завжди знали, чого від мене очікувати.

Я замовкла.

Він мав рацію.

Раніше я знала його як хлопця, якому колись сказала «ні».

Потім — як холодного керівника.

А тепер…

Я вже не знала, ким він був для мене.

І це лякало найбільше.

У номері я знову довго не могла заснути.

Поклала книгу на тумбочку.

Потім взяла телефон.

На екрані було кілька пропущених дзвінків.

Я насупилася.

Номер був незнайомий.

Перший дзвінок я пропустила.

Другий теж.

А третій…

Я все ж таки відповіла.

— Алло?

Спочатку тиша.

Потім чоловічий голос.

— Мілано?

Я завмерла.

Цей голос я впізнала одразу.

Навіть через стільки часу.

— Так.

На тому кінці теж настала пауза.

— Нам потрібно поговорити.

Я стиснула телефон сильніше.

— Нам немає про що говорити.

— Є.

— Ні.

— Ти навіть не хочеш вислухати?

Я заплющила очі.

Перед очима знову промайнув той день.

День, коли я вперше прийшла до компанії.

День, коли моє життя мало почати змінюватися.

І день, коли я дізналася правду.

— Я вже все почула сім років тому.

— Ти не знаєш усієї правди.

Я мовчала.

— Мілано, я не хотів, щоб усе так сталося.

— Але сталося.

— Дай мені пояснити.

— Навіщо?

— Бо ти маєш знати, чому я це зробив.

Мені стало важко дихати.

Я не хотіла повертатися до минулого.

Особливо зараз.

Коли нарешті почала рухатися далі.

— Більше не дзвони мені.

— Мілано…

Я завершила виклик.

Кілька секунд просто сиділа на краю ліжка.

Потім поклала телефон.

Але руки все ще тремтіли.

Я не помітила, як на екрані з’явилося нове повідомлення.

«Ти думаєш, що знаєш, що тоді сталося. Але Дем’ян теж не знає всієї правди».

Я перечитала його двічі.

Потім ще раз.

Дем’ян?

До чого тут він?

Я не встигла нічого зрозуміти, коли пролунало тихе стукання у двері.

Я завмерла.

Хто це міг бути так пізно?

Я підійшла до дверей.

— Хто?

— Це я.

Голос Дем’яна.

Я відкрила.

Він стояв у коридорі й одразу помітив мій вираз обличчя.

— Щось сталося?

Я хотіла сказати «ні».

Але цього разу не змогла.

— Дем’яне…

Він уважно подивився на мене.

— Що?

Я простягнула йому телефон.

Він прочитав повідомлення.

І його обличчя змінилося.

— Хто це?

— Мій колишній.

Він знову подивився на екран.

— Він знає про мене?

— Не знаю.

Дем’ян мовчав.

Потім повернув телефон мені.

— Не відповідайте йому.

— Чому?

Він подивився мені прямо в очі.

— Бо якщо він справді знає щось про мене, я хочу сам зрозуміти, що саме.

— А якщо він говорить правду?

Дем’ян на кілька секунд замовк.

— Тоді завтра ми дізнаємося.

— Ви не боїтеся?

— Боюся.

Я здивувалася.

— Чого?

Він тихо видихнув.

— Що минуле знову забере в мене те, що я тільки почав знаходити.

Я не знала, що відповісти.

Він зробив крок назад.

— Ідіть спати.

— А ви?

— Я теж.

— Добраніч.

— Добраніч, Мілано.

Він уже збирався піти, але раптом зупинився.

— І ще одне.

— Що?

— Завтра я вам усе розповім.

— Про що?

Він подивився на мене серйозно.

— Про те, що сталося сім років тому.

Після цих слів він пішов.

А я залишилася стояти у дверях.

Тепер я точно знала одне.

Завтрашній день буде зовсім не схожий на сьогоднішній.

Ну що, як думаєте, яку правду приховує минуле Дем’яна і Мілани?