32.

— Через годину закінчуємо.

Я ще кілька секунд дивилася йому вслід.

Щось у його словах не давало мені спокою.

«Сюрприз».

Що він міг придумати?

І чому мені здавалося, що цього разу справа зовсім не в роботі?

Я повернулася до залу й спробувала зосередитися на конференції.

Не вийшло.

Я кілька разів перечитала один і той самий пункт у документах, але зміст уперто не запам’ятовувався.

— Мілано?

Я підняла голову.

Переді мною стояв один із партнерів.

— Так?

— Усе добре?

— Так, звичайно.

— Ви сьогодні трохи задумлива.

Я усміхнулася.

— Просто втомилася з дороги.

Він кивнув і повернувся до розмови.

Я знову подивилася в бік Дем’яна.

Він саме розмовляв із представником іншої компанії.

Спокійний.

Зібраний.

Наче вчорашньої розмови взагалі не було.

Наче він не говорив мені, що поруч зі мною йому дедалі складніше вдавати, що між нами нічого немає.

Я відвела погляд.

Можливо, для нього це справді нічого не означало.

А для мене…

Я не хотіла навіть закінчувати цю думку.

Через годину конференція нарешті закінчилася.

Люди почали виходити із залу.

Я складала документи в папку, коли біля мене з’явився Дем’ян.

— Готові?

— До чого?

Він подивився на мене.

— Ви вже забули?

— Ні.

Я швидко закрила папку.

— Просто цікаво.

— Дізнаєтеся.

— Ви спеціально мене мучите?

— Трохи.

— Жахливий начальник.

— Я думав, ви вже зрозуміли.

Я засміялася.

Ми вийшли з готелю.

Я очікувала, що ми підемо до машини.

Але Дем’ян звернув у зовсім інший бік.

— Куди ми?

— Йдіть за мною.

— Це не відповідь.

— Знаю.

Ми йшли хвилин десять.

Я вже почала думати, що він просто вирішив мене дратувати, коли перед нами з’явилася невелика вуличка.

На ній майже не було людей.

Лише старі будинки, ліхтарі й кілька маленьких закладів.

— І що тут?

— Зараз побачите.

Він зупинився біля старої книгарні.

Я здивовано подивилася на нього.

— Книгарня?

— Так.

— Це і є сюрприз?

— Не зовсім.

Він відкрив двері.

— Заходьте.

Усередині пахло старими книжками.

Я повільно пройшла між полицями.

— Ви знали, що я люблю читати?

— Знала Олена.

Я зупинилася.

— Ви питали її?

— Можливо.

Я усміхнулася.

— Ви серйозно?

— Що?

— Ви спеціально дізнавалися, що мені подобається?

Він нічого не відповів.

І цього вистачило.

Я пішла далі.

На одній із полиць стояли старі українські видання.

Я взяла одну книгу, перегорнула кілька сторінок і поставила назад.

— Подобається?

— Так.

— Тоді беріть.

— Ні.

— Чому?

— Бо я сама можу купити собі книгу.

— Я знаю.

— Тоді навіщо?

Він подивився на мене.

— Бо хочу подарувати.

Я не знала, що відповісти.

— Дем’яне…

— Це просто книга.

— З вами ніколи не буває «просто».

Він усміхнувся.

— Можливо.

Я все-таки взяла книгу.

— Добре.

— От і чудово.

Ми вийшли з книгарні вже майже ввечері.

Я притискала книгу до себе.

— Дякую.

— Нема за що.

— Є.

Він подивився на мене.

— Тоді можете віддячити мені кавою.

Я засміялася.

— Ви самі запросили мене.

— А тепер змушуєте мене ще й каву купувати?

— Саме так.

— Здається, ви швидко звикли користуватися моєю добротою.

— Я тільки вчуся.

Ми зайшли в невелику кав’ярню неподалік.

Цього разу я замовила какао.

Дем’ян — чорну каву.

Ми сіли біля вікна.

Кілька хвилин просто мовчали.

А потім я не витримала.

— Можна запитати?

— Можна.

— Чому ви взяли мене на роботу?

Він одразу перестав усміхатися.

Я чекала.

— Я вже казав.

— Ні.

— Що «ні»?

— Ви казали, що побачили в мені потенціал.

— Це правда.

— Але не вся.

Він опустив погляд на чашку.

Я вперше побачила, що йому справді складно відповісти.

— Ви хочете знати правду?

— Так.

Він кілька секунд мовчав.

— Тому що, коли я побачив ваше резюме, ваше прізвище здалося мені знайомим.

Я завмерла.

— І?

— Я перевірив.

— Що саме?

— Вас.

Мені стало не по собі.

— Навіщо?

— Хотів переконатися.

— У чому?

Він підняв очі.

— Що це справді ви.

Я нічого не розуміла.

— Дем’яне, я вас не розумію.

Він важко видихнув.

— Сім років тому ви сказали мені «ні».

Моє серце пропустило удар.

— Що?

— Після того дня я більше вас не бачив.

Я мовчала.

— А потім одного дня ваше резюме опинилося на моєму столі.

Я дивилася на нього, не знаючи, що сказати.

— Тобто ви…

— Так.

— Ви знали, хто я?

— З першого дня.

У мене всередині все перевернулося.

— І все це час ви…

— Ні.

Він одразу перебив.

— Я не брав вас на роботу через минуле.

— Тоді через що?

— Бо ви справді хороша.

Я дивилася на нього.

— А якби я не була?

— Я б вас не взяв.

Я усміхнулася.

— Хоч щось у вас стабільне.

Він теж усміхнувся.

Але потім став серйозним.

— Мілано, я не хочу, щоб ви думали, що я спеціально повернув вас у своє життя.

— А хіба ні?

Він замовк.

— Я думав, що зможу працювати з вами й залишити минуле в минулому.

— Але не вийшло?

Він подивився мені прямо в очі.

— Ні.

У кав’ярні було тихо.

Я не знала, що робити з цими словами.

Вони були простими.

Але чомусь звучали сильніше за будь-яке зізнання.

Коли ми вийшли надвір, уже стемніло.

Повітря стало прохолоднішим.

Я тримала книгу однією рукою, іншою поправляла волосся.

— Ви шкодуєте? — раптом запитав Дем’ян.