31.

Я не знала, що сказати.

Дем’ян сидів навпроти мене й дивився так, ніби чекав моєї реакції.

А я просто мовчала.

— Ти злякалася? — нарешті запитав він.

Я похитала головою.

— Ні.

— Тоді чому мовчиш?

Я подивилася у вікно.

Дощ усе ще стукав по склу.

— Бо не знаю, що ви хотіли сказати.

Він усміхнувся.

— Можливо, це й добре.

— Чому?

— Бо іноді краще не говорити все одразу.

Я трохи насупилася.

— Ви постійно так робите.

— Як?

— Говорите щось загадкове, а потім залишаєте мене думати, що це означало.

Він засміявся.

— Ви занадто багато думаєте.

— А ви занадто мало пояснюєте.

— Можливо, ми один одного доповнюємо.

Я подивилася на нього.

— Ви зараз знову спеціально?

— Цього разу ні.

І чомусь від цієї відповіді стало ще складніше.

Ми замовили десерт.

Я взяла сирник, Дем’ян — каву.

— Ви завжди такий серйозний? — запитала я.

— Ні.

— Не вірю.

— Можете перевірити.

— Як?

Він трохи подумав.

— Сьогодні ввечері.

— І що я повинна перевірити?

— Наскільки я серйозний.

Я засміялася.

— Це звучить як якась дуже дивна пропозиція.

— Я саме це й мав на увазі.

— Тоді я відмовляюся.

— Шкода.

Ми знову засміялися.

І вперше за довгий час я почувалася поруч із ним легко.

Без напруги.

Без постійного бажання довести, що я чогось варта.

Просто легко.

Коли ми вийшли з кафе, дощ майже закінчився.

Вулиці блищали від води.

Я накинула його куртку міцніше на плечі.

— Ви забули.

— Що?

— Куртку.

— Залиште собі.

Я здивовано подивилася на нього.

— Навіщо вона мені?

— Завтра повернете.

— А якщо забуду?

— Тоді доведеться знову зустрітися.

Я усміхнулася.

— А ви хитрий.

— Ви тільки зараз це зрозуміли?

Ми повільно пішли до готелю.

Дорогою я помітила маленький магазинчик із листівками.

— Зачекайте.

Я зайшла всередину.

Дем’ян залишився біля входу.

Через кілька хвилин я вийшла з маленьким пакетом.

— Що купили?

— Секрет.

— Тепер мені цікаво.

— Не скажу.

— Добре.

— І навіть не будете питати?

— Буду.

Я засміялася.

— Тоді це не секрет.

Він похитав головою.

Коли ми повернулися до готелю, у холі вже майже нікого не було.

Я віддала йому куртку.

— Дякую.

— Будь ласка.

Я вже збиралася піти до ліфта, коли він сказав:

— Мілано.

Я обернулася.

— Так?

Він кілька секунд просто дивився на мене.

— Завтра після конференції не плануйте нічого.

— Чому?

— Хочу дещо вам показати.

— Що саме?

— Сюрприз.

Я посміхнулася.

— Ви сьогодні дуже загадковий.

— Зате завтра не будете скаржитися.

— Не обіцяю.

Двері ліфта відчинилися.

Я зайшла всередину.

— Добраніч, Дем’яне.

— Добраніч.

Двері почали зачинятися.

Але перед тим, як вони повністю закрилися, я побачила його усмішку.

У номері я довго не могла заснути.

Я лежала на ліжку й дивилася в стелю.

Перед очима постійно з’являвся один і той самий момент.

«…я вже не зможу повернутися назад».

Що він хотів сказати?

І чому саме мені?

Я перевернулася на бік і взяла телефон.

Повідомлень не було.

Я вже хотіла відкласти його, коли екран знову засвітився.

Дем’ян:

«До речі, завтра о дев’ятій будьте готові.»

Я швидко написала:

«А якщо я не буду?»

Відповідь прийшла майже одразу.

«Будете.»

Я посміхнулася.

«Самовпевнений.»

Кілька секунд.

«Ви ж саме за це мене й недолюблюєте.»

Я задумалася.

Потім написала:

«Хто сказав, що недолюблюю?»

Відповідь не приходила.

Хвилина.

Дві.

Я вже подумала, що він вирішив не відповідати.

А потім телефон завібрував.

«Тоді завтра поговоримо про це.»

Я перечитала повідомлення кілька разів.

Серце чомусь забилося швидше.

Наступного ранку конференція почалася о десятій.

Я прийшла до залу трохи раніше.

Дем’ян уже стояв біля столу з документами.

— Доброго ранку.

— Доброго.

Він простягнув мені каву.

Я здивувалася.

— Це мені?

— Вам.

— Ви запам’ятали?

— Я ж казав.

Я взяла стаканчик.

— Дякую.

— Не дякуйте. Краще не розлийте.

— Дуже смішно.

Він усміхнувся.

Конференція тривала кілька годин.

Я поступово втягнулася в роботу й навіть забула про вчорашню розмову.

Аж поки один із партнерів не підійшов до мене під час перерви.

— Ви Мілана?

— Так.

— Я чув про вас.

Я здивувалася.

— Про мене?

Він кивнув.

— Дем’ян дуже добре про вас відгукувався.

Я завмерла.

— Справді?

— Так. Казав, що давно не бачив людину, яка так швидко вчиться.

Чоловік усміхнувся й відійшов.

Я залишилася стояти на місці.

Повернула голову.

Дем’ян був за кілька метрів.

Він розмовляв з кимось і, здається, не помітив мене.

Або зробив вигляд.

Я підійшла ближче.

— Ви добре про мене відгукувалися?

Він подивився на мене.

— А що?

— Мені щойно сказали.

— І що тут такого?

— Нічого.

Я усміхнулася.

— Просто не думала, що ви взагалі комусь говорите щось хороше про мене.

— Я багато чого про вас думаю.

Він сказав це абсолютно спокійно.

А я знову не знала, що відповісти.

Він подивився на годинник.

— Через годину закінчуємо.

— І тоді ваш сюрприз?

— Саме так.

— Тепер я ще більше хочу знати.

— Значить, доведеться почекати.

Він пішов уперед.

А я залишилася позаду з однією думкою: