30.

Мілана

Я зачинила за собою двері номера й на кілька секунд просто притулилася до них спиною.

Тиша.

Незвична після дороги, розмов і постійної присутності Дем’яна поруч.

Я подивилася на валізу.

Потім на телефон.

Жодного нового повідомлення.

— Мілано, заспокойся, — тихо сказала я сама собі.

Наче це могло допомогти.

Я відкрила валізу, дістала речі й почала розкладати їх у шафу.

Але думки вперто поверталися до останньої години.

До його погляду.

До того, як він сказав, що йому було складно відпустити мене з тієї маленької переговорної.

Я не знала, чи правильно це зрозуміла.

Можливо, просто вигадала.

Можливо, мені хотілося вірити в те, чого насправді не існувало.

Телефон завібрував.

Я мало не підскочила.

Дем’ян:

«Вечеряти будете?»

Я усміхнулася.

«Це запрошення?»

Відповідь з’явилася майже одразу.

«Так.»

Я трохи подумала.

«Тоді буду.»

Через кілька секунд:

«Через двадцять хвилин у холі.»

Він уже чекав унизу.

Без піджака, у темній сорочці з закоченими рукавами.

І чомусь саме зараз він виглядав зовсім не як мій керівник.

Я підійшла ближче.

— Довго чекаєте?

— Ні.

Він окинув мене поглядом.

— Готові?

— Так.

— Тоді ходімо.

— Куди?

— Побачите.

Я скептично подивилася на нього.

— Ви любите сюрпризи?

— Не дуже.

— А тоді?

— Просто не люблю пояснювати все наперед.

— Це майже те саме.

Він усміхнувся.

— Можливо.

Ми довго йшли вулицями.

Львів увечері був зовсім іншим.

Ліхтарі відбивалися у мокрій бруківці, з кав’ярень долинав запах свіжої випічки, люди поспішали кудись, сміялися, фотографувалися.

Я зупинилася біля маленької крамниці.

У вітрині стояли старі листівки.

— Дивіться.

Дем’ян підійшов.

— Подобається?

— Дуже.

Я взяла одну.

На ній був старий Львів.

— Моя бабуся збирала такі.

— Справді?

— Так. У неї була ціла коробка.

— І де вона зараз?

Я на мить замовкла.

— Не знаю.

Він нічого не питав далі.

І я була йому за це вдячна.

Через кілька хвилин ми опинилися біля невеликої площі.

— Тут красиво, — сказала я.

— Знаю.

— Ви часто тут бували?

— Колись.

— З ким?

Він подивився на мене.

— Ви ревнуєте до минулого?

Я одразу насупилася.

— Я просто запитала.

— Знаю.

Він усміхнувся.

— Сам приїжджав.

— Один?

— Так.

— Чому?

Дем’ян на секунду замислився.

— Коли потрібно було побути самому.

Я подивилася на нього.

— А зараз?

Він перевів погляд на мене.

— Зараз не хочу бути сам.

Серце забилося швидше.

Я відвела очі.

— Ви спеціально так говорите?

— Як?

— Так, щоб я не знала, що відповісти.

— Можливо.

Ми обоє засміялися.

Потім почався дощ.

Спочатку кілька крапель.

Потім сильніше.

— Чудово, — сказала я, прикриваючи голову сумкою.

Дем’ян засміявся.

— У вас є талант опинятися під дощем.

— Це вже вдруге!

Він зняв свою куртку й простягнув мені.

— Накиньте.

— А ви?

— Я переживу.

— Ні.

— Мілано.

— Дем’яне.

Ми подивилися одне на одного.

— Ви вперта.

— Ви теж.

Він тихо засміявся.

— Добре. Тоді удвох.

Він залишив куртку на моїх плечах, а сам став поруч, прикриваючи нас від дощу.

Ми швидко рушили до найближчого кафе.

Коли зайшли всередину, обоє були трохи мокрі.

Я не стримала сміх.

— Не смійтеся.

— Ви зараз дуже серйозний.

— Я завжди серйозний.

— Неправда.

— Звідки вам знати?

Я подивилася на нього.

— Я вже трохи вас знаю.

Він замовк.

І цього разу усмішка зникла з його обличчя.

— Мабуть, саме це мене й лякає.

Я не очікувала таких слів.

— Чому?

Він сів навпроти.

— Бо я теж починаю вас знати.

Я мовчала.

— І чим більше дізнаюся, тим складніше робити вигляд, що між нами нічого немає.

У мене перехопило подих.

— Дем’яне…

Він похитав головою.

— Не зараз.

— Чому?

— Бо якщо я зараз скажу все, що думаю…

Він замовк.

— То що?

Він подивився мені просто в очі.

— Я вже не зможу повернутися назад.

За вікном шумів дощ.

А я раптом зрозуміла, що ця поїздка перестала бути просто відрядженням.

І назад, здається, вже не повертався ніхто з нас.