29.

 Демʼян 

Кажуть, людина звикає до всього.

До тиші.

До самотності.

До порожньої квартири, у якій ніхто не чекає.

Я теж так думав.

Поки одного дня в моєму кабінеті не з’явилася вона.

Мілана.

Якби хтось кілька місяців тому сказав, що одна нова працівниця переверне мій звичний порядок, я б лише посміхнувся.

Тепер мені було не до сміху.

Ми вже в’їжджали до Львова.

Вона сиділа поруч, притиснувши до себе папку з документами, і уважно дивилася у вікно.

Ніби вперше бачила це місто.

— Гарно… — тихо сказала вона.

Я не відповів.

Бо дивився не на місто.

На неї.

Вона цього не помічала.

І добре.

Інакше довелося б знову вигадувати якесь безглузде пояснення.

Останнім часом це ставало дедалі складніше.

Я почав ловити себе на речах, які раніше здавалися мені смішними.

Запам’ятовував, який чай вона любить.

Помічав, коли вона втомлена, навіть якщо вона усміхалася.

Знав, що коли вона нервує, то починає крутити каблучку на пальці.

І щоразу, коли вона заходила до кабінету, я мимоволі піднімав голову ще до того, як вона встигала щось сказати.

Це було неправильно.

Саме тому я намагався тримати дистанцію.

І що сильніше намагався…

То менше виходило.

— Дем’яне?

Її голос повернув мене до реальності.

— Так?

— Ми вже приїхали.

Я навіть не помітив, як зупинив машину біля готелю.

— Так.

Я вийшов першим.

Прохолодне повітря трохи допомогло зібрати думки.

— Ви сьогодні якийсь мовчазний.

Вона стала поруч.

Я всміхнувся.

— Ви теж це помітили?

— Важко не помітити.

Я відкрив багажник і дістав валізи.

— Просто думаю про роботу.

Вона подивилася на мене так, ніби чудово зрозуміла, що я знову брешу.

І нічого не сказала.

Саме це мене й лякало.

Вона не тиснула.

Не вимагала відповідей.

Просто чекала.

У холі готелю було людно.

Адміністратор довго щось перевіряв у комп’ютері.

Потім винувато усміхнувся.

— Перепрошую… сталася невелика проблема.

Я насупився.

— Яка саме?

— Через технічну помилку ваше бронювання підтвердилося лише частково.

Мілана напружилася.

— У сенсі?

Адміністратор швидко продовжив:

— Для вас готовий номер.

Я кивнув.

— А для колеги…

Він опустив очі.

— Доведеться зачекати приблизно годину. Ми зараз усе вирішуємо.

Я помітив, як Мілана ніяково стиснула ручку валізи.

Їй було незручно.

— Нічого страшного, — сказала вона. — Я почекаю.

Я подивився на адміністратора.

— У вас є переговорна?

— Так.

— Проведіть нас.

Кімната була невеликою.

Диван.

Стіл.

Велике вікно.

Мілана поставила валізу біля стіни.

— Незручно вийшло.

— Це не ваша провина.

— Все одно…

Вона сіла на край дивана.

Я залишився стояти біля вікна.

Чомусь мовчати поруч із нею ставало дедалі легше.

І водночас небезпечніше.

— Можна вас дещо запитати? — тихо сказала вона.

Я обернувся.

— Можна.

— Ви завжди все тримаєте в собі?

Я усміхнувся.

— Настільки помітно?

— Трохи.

Я мовчав.

Вона не відводила погляду.

І саме це змусило мене відповісти чесно.

— Так простіше.

— Кому?

Я не знайшов відповіді.

Бо насправді…

Нікому.

Телефон завібрував.

Марта.

Я скинув виклик.

Мілана це помітила.

— Не відповідайте через мене.

— Справа не в вас.

— А в чому?

Я важко видихнув.

Мабуть, колись ця розмова все одно мала відбутися.

— Марта хвилюється.

— Ви близькі?

Я посміхнувся.

— Вона мені як молодша сестра.

Мілана тихо засміялася.

— “Як”?

— Двоюрідна.

— Я вже хотіла подумати, що ви знову щось приховали.

— Ні.

Я дивився на неї.

Вона знову усміхалася.

І чомусь саме в цю мить я зрозумів одну дуже просту річ.

Я давно перестав бачити в ній лише працівницю.

І саме це було найбільшою проблемою.

Бо вона заслуговувала на чесність.

А я…

Поки що не був готовий сказати вголос те, що сам боявся визнати.

У двері постукали.

— Перепрошуємо, ваш другий номер уже готовий.

Я полегшено видихнув.

Мілана підвелася.

— Ну що ж… здається, нас урятували.

Вона сказала це з усмішкою.

А я раптом зрозумів, що зовсім не хотів, аби ця година закінчувалася.

Бо поруч із нею навіть мовчання перестало бути самотнім.

Чесно, мені було трохи страшно писати від імені Дем’яна. Як думаєте, вдалося передати його характер?