28.

До п’ятниці залишилося всього два дні.

І, як не дивно, саме вони тягнулися найдовше.

Я ловила себе на тому, що дивлюся на календар значно частіше, ніж потрібно. Навіть Олена це помітила.

— Не дивись так на монітор, — засміялася вона, проходячи повз. — Він швидше п’ятницю не покаже.

Я зробила вигляд, що нічого не зрозуміла.

— Про що ти?

— Про відрядження.

— Це ж робота.

— Ага. Звичайно.

Вона поставила чашку на мій стіл і схилилася ближче.

— Тільки не кажи, що тобі зовсім не цікаво провести два дні з нашим суворим директором.

— Олено…

— Що?

— Ти іноді говориш зайве.

— Але ж не неправду.

Я лише усміхнулася.

Заперечувати не було сенсу.

У п’ятницю я приїхала до офісу раніше.

На диво, Дем’ян уже був на місці.

Двері його кабінету були відчинені, а на столі лежали акуратно складені папки.

Він підняв голову.

— Доброго ранку.

— Доброго.

— Готові?

— Майже.

Він кинув погляд на мою невелику дорожню сумку.

— Це все?

— А мало бути більше?

— Зазвичай люди беруть із собою половину шафи.

— Я люблю подорожувати легко.

Він усміхнувся.

— Це добре.

— А у вас?

Я кивнула на його невелику валізу.

— Ви теж не схожі на людину, яка возить із собою багато речей.

— Зайве лише заважає.

Чомусь мені здалося, що він зараз говорив не про валізу.

Дорога до Львова почалася спокійно.

Першу годину ми майже не розмовляли.

Я дивилася у вікно, спостерігаючи, як місто поступово змінюється полями й невеликими селами.

У машині тихо грало радіо.

Я навіть не звертала уваги на музику, поки не почула знайому мелодію.

Несвідомо почала тихенько підспівувати.

Лише один рядок.

І одразу замовкла.

— Чому перестали?

Я здивовано повернулася.

— Що?

— Ви ж співали.

— Та ні…

— Співали.

Мені стало трохи ніяково.

— Це було випадково.

— Даремно зупинилися.

Я засміялася.

— Не знала, що ви любите слухати чужий спів.

— Не люблю.

— А тоді?

Він на мить замислився.

— Просто у вас приємний голос.

Я мало не впустила пляшку з водою.

Комплімент?

Від Дем’яна?

— Це зараз справді було?

— Забудьте.

— Не забуду.

Він похитав головою.

— Я так і знав.

За кілька годин ми  зупинилися на заправці.

— П’ять хвилин, — сказав Дем’ян. — Хочете каву?

— Какао.

— Пам’ятаю.

Я лише мовчки усміхнулася.

Коли ми повернулися до машини, біля сусідньої колонки маленький хлопчик років п’яти безуспішно намагався дістати повітряну кульку, що зачепилася за гілку дерева.

Він уже мало не плакав.

Я тільки зробила крок у його бік, як Дем’ян випередив мене.

Він мовчки попросив у працівника довгу щітку, обережно підтягнув нитку й за хвилину простягнув кульку хлопчикові.

— Дякую! — вигукнув малий і міцно обійняв його за ноги.

Я завмерла.

Дем’ян трохи розгубився.

Незграбно поплескав хлопчика по плечу.

— Бережи її.

— Буду!

Малий побіг до мами, а я все ще дивилася на Дем’яна.

— Що? — запитав він, помітивши мій погляд.

— Нічого.

— Ви дивитеся вже хвилину.

Я усміхнулася.

— Просто… мені здається, вас знають не всі.

— Це комплімент?

— Це факт.

Він нічого не відповів.

Лише відкрив для мене дверцята машини.

До Львова залишалося трохи більше години.

Небо знову затягнуло хмарами.

Я дістала телефон, щоб перевірити маршрут.

— До речі…

Дем’ян не відривав погляду від дороги.

— Ви так і не сказали.

— Що саме?

— Чому погодилися їхати.

Я здивувалася.

— Ви ж самі мене запросили.

— Можна було відмовитися.

Я задумалася.

Відповідь була зовсім поруч.

Але вимовити її вголос виявилося складніше.

— Бо…

Я нервово посміхнулася.

— Мені стало цікаво, яким ви буваєте за межами офісу.

У машині запала тиша.

Він нічого не сказав.

Я вже пошкодувала про свою відвертість.

Та за кілька секунд Дем’ян тихо промовив:

— І?

— Що — «і»?

— Уже щось дізналися?

Я подивилася на нього.

— Так.

— І який висновок?

Я усміхнулася.

— Ви зовсім не такий, яким хочете здаватися.

Він коротко глянув на мене.

— А який?

— Добріший.

На його обличчі промайнула майже непомітна усмішка.

— Це небезпечне відкриття, Мілано.

— Чому?

— Бо тепер мені буде важче переконати вас, що я суворий керівник.

— Не хвилюйтеся.

Я засміялася.

— Іноді ви все ще дуже добре з цим справляєтеся.

Він похитав головою.

— Отже, шансів у мене немає.

— Жодних.

Ми обоє розсміялися.

І саме в цей момент на горизонті з’явився напис:

«Львів».

Я дивилася вперед і навіть не здогадувалася, що це відрядження запам’ятається нам зовсім не через конференцію.

А через те, що саме тут кожен із нас перестане тікати від того, що вже давно стало очевидним.