27.

Повідомлення від Дем’яна не давало мені спокою до самого кінця робочого дня.

“Не йдіть одразу після роботи. Потрібно поговорити.”

Лише одне речення.

Без пояснень.

Я вже встигла придумати десятки варіантів.

Може, я знову щось зробила не так?

А може…

Це через ту жінку?

Ця думка чомусь поверталася знову й знову.

О шостій вечора офіс майже спорожнів.

Олена, проходячи повз мій стіл, усміхнулася.

— Ти ще тут?

— Так… треба дещо доробити.

— Ага.

Вона примружилася.

— І зовсім не тому, що начальник попросив залишитися?

Я закотила очі.

— Олено.

— Мовчу, мовчу.

Вона підморгнула й попрямувала до ліфта.

За хвилину поверх занурився в тишу.

Я поглянула на двері кабінету Дем’яна.

Вони були зачинені.

“Може, він уже забув?”

Наче почувши мої думки, двері відчинилися.

— Мілано.

— Так?

— Зайдіть.

Я глибоко вдихнула й переступила поріг.

Він стояв біля панорамного вікна.

Піджак лежав на спинці крісла, краватка була трохи послаблена.

Виглядав він дуже втомленим.

— Ви хотіли поговорити?

Він повернувся до мене.

— Так.

Кілька секунд мовчав.

Наче підбирав слова.

І це було зовсім не схоже на нього.

— Сьогодні до мене приходила Марта.

Я кивнула.

— Я зрозуміла.

— Думаю, ви неправильно все сприйняли.

Я здивувалася.

— А як саме я сприйняла?

Він усміхнувся куточком губ.

— По вашому обличчю було нескладно здогадатися.

Я опустила очі.

— Ви помиляєтеся.

— Ні.

Заперечувати було безглуздо.

— Вона моя двоюрідна сестра.

Я різко підняла голову.

— Сестра?

— Так.

Я мовчала.

Мені стало одночасно смішно й ніяково.

“Я справді ревнувала?”

Від цієї думки захотілося провалитися крізь землю.

Дем’ян, здається, усе зрозумів.

— Тепер вам легше?

— Мені й до цього було…

— Мілано.

Я тихо видихнула.

— Так.

Легше.

Він усміхнувся.

Не широко.

Але щиро.

— Добре.

Я вже хотіла змінити тему, але він несподівано сказав:

— Насправді я попросив вас залишитися не через це.

— А через що?

Він підійшов до столу й дістав із шухляди тонку папку.

— У п’ятницю ми їдемо до Львова.

— До Львова?

— На дводенну конференцію.

Я розгублено кліпнула.

— Ми… удвох?

— Так.

— Чому саме я?

Він не відводив від мене погляду.

— Бо довіряю вам.

Ці слова прозвучали так спокійно.

Але для мене вони важили набагато більше, ніж будь-який комплімент.

Я відчула, як усередині знову все перевернулося.

— Дякую.

— Не поспішайте.

Він усміхнувся.

— Після цієї поїздки ви ще можете передумати.

— Це виклик?

— Скоріше… попередження.

Я засміялася.

— Тоді приймаю.

Він простягнув мені папку.

Наші пальці знову випадково торкнулися.

Цього разу ніхто з нас не поспішив одразу прибрати руку.

Мить.

Усього одна мить.

Але вона сказала набагато більше, ніж слова.

— До завтра, Мілано.

— До завтра… Дем’яне.

Виходячи з кабінету, я вже знала одне.

Попереду на нас чекала не просто робоча поїздка.

І чомусь мені здавалося, що саме вона змінить усе.