26.

Дощ майже скінчився.

Ми мовчки вийшли з кав’ярні.

Повітря пахло мокрим асфальтом і свіжістю.

Я вже хотіла сісти в машину, коли телефон Дем’яна знову завібрував.

Він глянув на екран.

Його обличчя змінилося.

Лише на мить.

Але я це помітила.

— Щось сталося?

— Ні.

Відповів занадто швидко.

— Точно?

Він заблокував телефон і поклав у кишеню.

— Просто робота.

Я не стала перепитувати.

Хоча чомусь була впевнена, що справа зовсім не в роботі.

Наступного дня офіс жив звичним життям.

Хтось поспішав на нараду, хтось уже стояв біля кавомашини.

Я тільки сіла за стіл, коли Олена нахилилася до мене.

— У нас сьогодні гості.

— Які ще гості?

— Побачиш.

Її усмішка була занадто загадковою.

Через кілька хвилин ліфт відчинився.

І до офісу зайшла незнайома жінка.

Висока.

У світлому костюмі.

З упевненим поглядом.

Вона поводилася так, ніби була тут не вперше.

— Дем’ян у себе? — запитала вона в адміністратора.

— Так.

— Дякую.

Вона навіть не постукала.

Просто відчинила двері його кабінету.

Я мимоволі підняла очі.

Дивно…

Ніхто з працівників не дозволяв собі таке.

Двері зачинилися.

— Хто це? — тихо запитала я.

Олена лише знизала плечима.

— Не знаю. Але виглядає так, ніби вони давно знайомі.

Чомусь мені стало неприємно.

Я сама не розуміла чому.

Минуло хвилин двадцять.

Двері кабінету нарешті відчинилися.

Жінка вийшла першою.

На її обличчі була легка усмішка.

Дем’ян ішов слідом.

Вона щось сказала йому пошепки.

Він теж усміхнувся.

Я завмерла.

За весь час, що ми працювали разом, я майже не бачила його таким.

Жінка вже збиралася йти, але раптом зупинилася біля мого столу.

— Це і є Мілана?

Я здивовано подивилася на неї.

— Так…

Вона уважно мене роздивилася.

Не грубо.

Швидше… із цікавістю.

Потім усміхнулася.

— Приємно познайомитися.

— Навзаєм.

Вона перевела погляд на Дем’яна.

— Тепер розумію.

Я насупилася.

— Що саме?

Жінка лише загадково всміхнулася.

— Нічого.

І пішла.

Я ще кілька секунд дивилася їй услід.

— Хто це був? — тихо запитала я, коли Дем’ян підійшов ближче.

Він затримався біля мого столу.

— Стара знайома.

— Просто знайома?

— Просто.

Його відповідь була короткою.

Занадто короткою.

— Вона сказала дивну фразу.

— Яку?

— «Тепер розумію».

На мить він опустив очі.

Наче справді зрозумів, про що йдеться.

— Не звертайте уваги.

І пішов до кабінету.

До самого вечора я не могла викинути цю зустріч із голови.

Мені було зовсім не байдуже.

І це дратувало.

«Чому я взагалі про це думаю?»

«Він нічого мені не винен.»

Я саме збирала документи, коли телефон тихо завібрував.

Повідомлення від Дем’яна.

“Не йдіть додому одразу після роботи. Потрібно поговорити.”

Усього одне речення.

Без пояснень.

Я перечитала його двічі.

І чомусь відчула, що ця розмова змінить набагато більше, ніж мені зараз здається.

Як думаєте, хто ця загадкова жінка? Пишіть свої версії.