25.

Дощ почався так раптово, що двірники ледве встигали розганяти воду.

За кілька хвилин дорога майже зникла за сірою стіною зливи.

— Нічого собі… — тихо сказала я, дивлячись у вікно.

— Далі їхати зараз небезпечно.

Дем’ян скинув швидкість.

Попереду миготіла невелика вивіска.

«Кава. Домашня випічка.»

— Зачекаємо тут?

— Я тільки “за”.

Кав’ярня була маленькою.

Дерев’яні столи, запах кориці й свіжої випічки, тихий джаз із колонок.

Усередині майже нікого не було.

Лише літнє подружжя біля вікна й дівчина за барною стійкою.

— Тут затишно, — сказала я, знімаючи легкий піджак.

— Не схоже на місце, куди я зазвичай заходжу.

— Це комплімент чи ні?

— Комплімент.

Ми сіли біля вікна.

За склом дощ гупав по даху так голосно, що іноді доводилося говорити трохи голосніше.

Офіціантка поставила перед нами чайник із чаєм і дві великі чашки.

— Ви ж не любите каву, — спокійно сказав Дем’ян.

Я здивовано підняла голову.

— Ви знову пам’ятаєте?

— Пам’ятаю.

— У вас дивна пам’ять.

— Лише на важливі дрібниці.

Я не знала, що відповісти.

Чомусь саме ця фраза запам’яталася найбільше.

— Можна поставити особисте запитання? — тихо запитав він.

Я трохи насторожилася.

— Якщо не дуже страшне.

— Той хлопець…

Я одразу зрозуміла, про кого йдеться.

— Максим.

Він кивнув.

— Ви його дуже кохали?

Я провела пальцем по краю чашки.

— Колись думала, що так.

— А зараз?

Я сумно усміхнулася.

— Зараз мені здається, що я більше любила наше майбутнє, яке сама собі придумала.

Дем’ян уважно слухав.

Не перебивав.

Не намагався щось порадити.

І це було дивно… приємно.

— Коли людина зраджує, — продовжила я, — найбільше болить навіть не сама зрада.

— А що?

— Те, що ти починаєш сумніватися в собі.

Я опустила очі.

— Думаєш, може, з тобою щось не так.

Кілька секунд він мовчав.

Потім тихо сказав:

— З вами все так.

Я підняла голову.

Він дивився прямо на мене.

Без усмішки.

Без іронії.

Абсолютно серйозно.

— Ви добра.

— Це не завжди плюс.

— Розумна.

Я тихо засміялася.

— Ви мене зараз перехвалите.

— І…

Він трохи замовк.

— Дуже сильна.

У мене защеміло в грудях.

Ніхто…

Абсолютно ніхто після тієї історії не говорив мені таких слів.

— Дякую…

Він лише кивнув.

— А тепер моя черга, — сказала я.

— Запитуйте.

— Ви колись були закохані?

Дем’ян усміхнувся так, ніби давно чекав цього питання.

— Був.

— Сильно?

Він подивився у вікно.

— Настільки, що після цього більше не хотів нікого впускати у своє життя.

— Вона зробила вам боляче?

— Так.

— Ви досі її любите?

Він мовчав.

Довго.

Я вже пошкодувала, що запитала.

Та нарешті він тихо відповів:

— Ні.

— Тоді чому ви досі самі?

Він подивився мені в очі.

— Бо іноді простіше жити самому, ніж знову ризикувати.

Його слова прозвучали так чесно, що я навіть не знайшла, що сказати.

Дощ майже закінчився.

Ми вже збиралися йти, коли біля виходу згасло світло.

Уся кав’ярня занурилася в темряву.

— Знову електрику вибило, — зітхнула бариста.

За мить засвітилися маленькі свічки на столах.

У теплому жовтому світлі все навколо стало зовсім іншим.

Тихішим.

Спокійнішим.

Я мимоволі всміхнулася.

— Красиво…

— Так.

Дем’ян дивився не на свічки.

На мене.

Я відчула його погляд і підняла очі.

Ми мовчали.

Довго.

Ніхто не поспішав порушити цю тишу.

Здавалося, що весь світ за дверима перестав існувати.

Лише дощ, запах кориці й двоє людей, які вперше перестали ховатися за жартами.

— Мілано…

Він вимовив моє ім’я дуже тихо.

Я затамувала подих.

Здавалося, він зараз скаже щось важливе.

Але в кишені різко задзвонив його телефон.

Дем’ян на секунду заплющив очі й тихо усміхнувся.

— Схоже, доля знову вирішила нам завадити.

Я не втрималася й засміялася.

— Вона це робить уже вдруге.

— Сподіваюся… не востаннє ми залишаємося вдвох.

Від цих слів серце пропустило удар.

Я нічого не відповіла.

Бо вперше за довгий час мені захотілося, щоб ця дорога закінчилася якомога пізніше.

Як думаєте… що Дем’ян хотів сказати до того, як задзвонив телефон