24.

Я ще довго стояла біля під’їзду.

Машина Дем’яна давно зникла за поворотом, а я все не заходила додому.

Телефон тихо завібрував.

Дем’ян:

“Не забудьте виспатися. Завтра день буде довгим.”

Я усміхнулася.

Він навіть повідомлення писав так, ніби це робоче нагадування.

Я: “Це наказ?”

Відповідь прийшла майже одразу.

“Порада.”

“Тоді подумаю.”

Кілька секунд було тихо.

“Добраніч, Мілано.”

Я ще довго дивилася на екран.

Чомусь ця проста фраза змусила усміхнутися.

Наступного дня я тільки встигла покласти сумку на стілець, як двері кабінету відчинилися.

— Мілано.

— Доброго ранку.

— Є одна справа.

Його голос був спокійним, але я вже навчилася розрізняти, коли за цією спокійністю ховається поспіх.

— Щось сталося?

— Наш партнер просить особисто привезти документи. Кур’єром не вийде.

— Добре.

— Поїдемо разом.

Я здивовано підняла брови.

— Знову?

— Якщо ви проти, можу поїхати сам.

— Ні… я просто не думала, що ви мені настільки довіряєте.

Він затримав на мені погляд.

— Іноді ви ставите занадто багато запитань.

— Це не відповідь.

— Знаю.

Через годину ми вже виїхали за місто.

Дорога тягнулася між полями, а офісні будівлі давно залишилися позаду.

Я відкрила вікно.

Літній вітер одразу розкуйовдив волосся.

— Так краще? — запитав Дем’ян.

— Набагато.

— Любите такі поїздки?

— Дуже.

— Чому?

Я подивилася у вікно.

— Тут тихо.

— Вам не вистачає тиші?

Я всміхнулася.

— Після офісу — дуже.

Він кивнув.

— Мені теж.

Це була ще одна річ, яку ми, виявляється, мали спільну.

Через кілька кілометрів машина раптом смикнулася.

— Що це було?

Дем’ян насупився.

За мить на панелі загорівся індикатор.

Він повільно звернув на узбіччя.

— Схоже, колесо.

— Серйозно?

— Схоже на те.

Він вийшов із машини.

Я теж.

— Зачекайте в салоні.

— А якщо я не хочу?

Він подивився на мене так, ніби вже знав, що сперечатися марно.

— Ви хоча б не стійте на дорозі.

— Домовилися.

Я відійшла ближче до поля.

Навколо було тихо.

Тільки вітер гойдав високі колоски.

— У вас руки будуть брудні, — сказала я, коли він відкрив багажник.

— Будуть.

— І що?

— Помию.

Я засміялася.

— Ви завжди такий небагатослівний?

— Не завжди.

— А коли ні?

Він усміхнувся.

— Коли поруч правильна людина.

Я завмерла.

Він сказав це так легко, ніби сам не зрозумів, що саме вимовив.

— То… зараз поруч правильна?

Дем’ян підняв на мене очі.

Кілька секунд мовчав.

Потім усміхнувся куточком губ.

— Допоможете знайти домкрат? Тоді скажу.

— Це шантаж.

— Можливо.

Я закотила очі.

— Добре.

Ми разом почали шукати інструменти в багажнику.

— Ось він!

Я потягнулася за металевою ручкою.

У ту саму секунду Дем’ян теж простягнув руку.

Наші пальці торкнулися.

Усього на мить.

Я автоматично відсмикнула руку.

— Вибачте…

— За що?

— Не знаю.

Він тихо засміявся.

— Ви вибачаєтеся навіть тоді, коли нічого не сталося.

— Це погана звичка.

— Позбудетеся.

— Ви мене перевиховуєте?

— Не виключено.

Колесо замінили швидше, ніж я очікувала.

Дем’ян зачинив багажник і сперся на машину.

— Втомилися?

— Ні.

— Збрехали.

Я склала руки на грудях.

— Чому це?

— Бо ви вже хвилин п’ять мрієте про каву.

Я засміялася.

— Як ви це робите?

— Ви тричі подивилися на термос у машині.

— Ви все помічаєте?

— Майже.

Я похитала головою.

— Це небезпечно.

— Для кого?

— Для мене.

Він нічого не відповів.

Лише дивився на мене так уважно, що мені знову захотілося відвести погляд.

Десь удалині пролунав грім.

Я підняла голову до неба.

— Схоже, зараз буде дощ.

— Тоді краще їхати.

Ми сіли в машину.

Я ще не знала, що ця несподівана зупинка стане тим моментом, який ми обоє згадуватимемо набагато довше, ніж саму робочу поїздку.