21.

Я навіть не одразу зрозуміла, що сталося.

Стояла на терасі, дивилася то на Максима, то на Дем’яна. Здавалося, повітря між ними стало важчим.

Максим першим порушив тишу.

— Я взагалі-то до Мілани прийшов.

— Це я вже зрозумів, — спокійно відповів Дем’ян.

Його голос був рівний, без жодної емоції. Але чомусь саме це лякало найбільше.

Максим перевів погляд на мене.

— Нам потрібно поговорити. П’ять хвилин.

Я мовчала.

— Мілано.

Він вимовив моє ім’я так само, як колись. Наче нічого не сталося. Наче між нами не було того вечора, після якого я збирала себе по шматочках.

— Нам немає про що говорити.

— Будь ласка.

Я похитала головою.

— Ти вже сказав усе, що хотів.

Він зробив крок ближче.

— Ні. Ти вислухала не все.

Я машинально відступила назад.

І майже відразу відчула, що Дем’ян теж зробив крок уперед.

Не закриваючи мене собою.

Просто став трохи ближче.

Ніби випадково.

Але я зрозуміла цей жест.

Максим теж.

Він усміхнувся куточком губ.

— А це хто? Новий хлопець?

Я відчула, як усередині все стиснулося.

Хотіла відповісти.

Та Дем’ян випередив мене.

— Це не має жодного стосунку до вашої розмови.

— А ви любите відповідати замість неї?

— Лише коли бачу, що людина не розуміє слова «ні».

Максим тихо засміявся.

— Зрозуміло.

Він подивився на мене.

— Значить, він уже знає?

— Що саме? — запитала я.

— Якою ти можеш бути впертою.

Я ледь усміхнулася.

— Це не секрет.

— А ще образливою.

— Максиме…

— Ні, дай договорю.

Його голос став тихішим.

— Я зробив помилку.

Велику.

Але я справді шкодую.

Я мовчала.

Колись я так сильно хотіла почути ці слова.

Мріяла, що він прийде.

Пояснить.

Попросить пробачення.

Тільки дивно…

Тепер вони вже нічого не змінювали.

— Мілано…

— Пізно.

Лише одне слово.

Без крику.

Без сліз.

Спокійно.

Він уважно дивився на мене, ніби чекав, що я зараз передумаю.

Не передумала.

— Я не хочу повертатися до того, що вже закінчилося.

— Через нього?

Я втомлено видихнула.

— Через себе.

Запала тиша.

Максим опустив очі.

— Я зрозумів.

Вперше за весь вечір його голос звучав щиро.

— Просто… хотів, щоб ти це почула.

Я кивнула.

— Почула.

Він ще кілька секунд стояв на місці.

Потім сумно всміхнувся.

— Бережи себе.

І пішов.

Я проводжала його поглядом доти, доки двері ресторану не зачинилися.

Дивно.

Здавалося, після цього мені стане боляче.

Але натомість стало легко.

Наче я нарешті поставила крапку.

— Ви в порядку?

Голос Дем’яна повернув мене до реальності.

Я повернула голову.

Він усе ще стояв поруч.

— Так.

— Упевнені?

Я усміхнулася.

— Не зовсім.

Він кивнув.

— Це нормально.

Ми ще трохи мовчали.

З ресторану долинав сміх, музика, дзвін келихів.

А тут було тихо.

— Дякую, — сказала я.

— За що?

— Ви могли не втручатися.

Він засунув руки в кишені.

— Міг.

— Але втрутилися.

— Бо мені не сподобалося, що він не почув вашу відмову.

Я дивилася на нього й не знала, що відповісти.

Це була проста фраза.

Без красивих слів.

Але вона зачепила сильніше, ніж будь-який комплімент.

Усередині ресторану ведучий оголосив повільний танець.

Кілька пар вийшли в центр залу.

— Здається, зараз почнеться найнебезпечніша частина вечора, — тихо сказала я.

Дем’ян глянув крізь скло на людей, що вже танцювали.

— Не любите танцювати?

— Люблю.

— То чому не виходите?

Я засміялася.

— Бо ніхто не запросив.

Він подивився на мене.

Уважно.

Ніби зважував щось у себе в голові.

Потім несподівано простягнув руку.

— Один танець.

Я завмерла.

— Це наказ керівника?

— Ні.

На його обличчі з’явилася ледь помітна усмішка.

— Це прохання.

Я ще ніколи не бачила його таким.

Не холодним.

Не суворим.

А просто чоловіком, який трохи хвилюється, хоча нізащо цього не покаже.

Я подивилася на його долоню.

І зрозуміла, що від моєї відповіді зараз залежить набагато більше, ніж один танець.

Кінець розділу.