19.

Наступного дня я прокинулася в дивно гарному настрої.

Можливо, тому що вперше за довгий час мені не снився Максим.

А можливо…

Тому що останнім часом мої думки були зайняті зовсім іншою людиною.

Я швидко відмахнулася від цієї думки.

— Та годі, Мілано.

Він просто твій начальник.

І дуже складний чоловік.

В офісі було незвично людно.

Хтось голосно сміявся біля кавомашини, кур’єр заносив коробки з документами, телефони дзвонили майже без перерви.

— Доброго ранку, — привіталася я.

— О, нарешті! — усміхнулася Олена. — У нас сьогодні справжній хаос.

— Помітила.

— І ще… Дем’ян Андрійович сьогодні якийсь…

— Який?

— Ще серйозніший, ніж завжди.

— Хіба так можна?

Олена засміялася.

— Виявляється, можна.

Я лише похитала головою й поставила сумку біля столу.

Телефон завібрував майже одразу.

«Зайдіть.»

Без підпису.

Але я й так знала, від кого це.

— Можна?

— Заходьте.

Дем’ян стояв біля великої дошки, на якій були прикріплені графіки й якісь схеми.

На столі лежала відкрита тека.

— Сідайте.

Я сіла навпроти.

Він кілька секунд мовчав, переглядаючи документи.

— Через два тижні ми запускаємо новий проєкт.

Я уважно слухала.

— Ви будете працювати разом зі мною.

Я подумала, що почула не так.

— Перепрошую?

— Ви входитимете до основної команди.

— Але…

— Є якісь заперечення?

— Ні… Просто я працюю тут зовсім недовго.

— І що?

Я знизала плечима.

— Є люди досвідченіші.

Він відклав ручку.

— Є.

— Тоді чому я?

Його погляд затримався на мені трохи довше, ніж зазвичай.

— Бо я довіряю вашій роботі.

Я розгубилася.

Від нього це звучало майже як комплімент.

— Не дивіться так.

— Як?

— Наче я щойно сказав щось неможливе.

Я мимоволі усміхнулася.

— Просто не очікувала.

— Звикайте.

— Ого.

Я тихо засміялася.

— Без “не звикайте”?

Він теж ледве всміхнувся.

— Не користуйтеся цим.

— Уже користуюся.

До обіду ми працювали над новим проєктом.

Я сиділа за маленьким столом біля його кабінету, звіряла цифри, шукала помилки в документах.

Час від часу він виходив, ставив короткі запитання або щось уточнював.

У якийсь момент я настільки захопилася роботою, що навіть не помітила, як за вікном почалася сильна злива.

— Мілано.

Я підняла голову.

— Так?

— Ви вже годину сидите над одним документом.

— Там цифри не сходяться.

Він підійшов ближче.

Так близько, що я відчула легкий запах його парфумів.

Він сперся рукою на край столу й нахилився до монітора.

— Покажіть.

Я посунула ноутбук.

Наші плечі майже торкалися.

Я намагалася дивитися в екран.

Чесно.

Але чомусь більше помічала не таблицю, а те, як спокійно він пояснює кожну деталь.

— Бачите?

Його палець зупинився на одному рядку.

— Ось тут пропущений платіж.

Я уважно придивилася.

— Справді…

Я навіть тихо засміялася.

— А я шукала помилку майже годину.

— Буває.

— Ви зараз не скажете, що я неуважна?

Він повернув голову.

Між нами залишилося зовсім мало місця.

— Ні.

— Чому?

— Бо цього разу ви просто втомилися.

Я завмерла.

Він це… помітив?

Я хотіла щось відповісти, але в кабінет без стуку зайшла дівчина років двадцяти п’яти.

Висока, доглянута, у світлому костюмі.

— Дем’яне!

Вона говорила так, ніби знала його багато років.

Я автоматично відсунулася від столу.

— Привіт, — усміхнулася вона й легко торкнулася його плеча. — Я вже думала, ти про мене забув.

Дем’ян спокійно кивнув.

— Привіт, Ірино.

Ірина.

Красиве ім’я.

І дуже красива дівчина.

Вона перевела погляд на мене.

— Ой… Я не заважаю?

— Ні, — відповів Дем’ян.

— Ми вже закінчили.

Чомусь саме ці слова мене неприємно зачепили.

«Ми вже закінчили.»

Звучало так, ніби мене тут узагалі не було.

Я швидко закрила ноутбук.

— Якщо більше нічого не потрібно, я піду.

— Добре.

Я вийшла з кабінету, намагаючись не думати про те, чому мені стало так дивно.

У приймальні Олена одразу підняла голову.

— Що сталося?

— Нічого.

— Ти зараз брешеш.

Я сіла за свій стіл і відкрила перший-ліпший документ.

Літери розпливалися перед очима.

Через кілька хвилин двері кабінету прочинилися.

Ірина вийшла, усміхаючись.

— Тоді ввечері, як домовилися?

Я не хотіла слухати.

Чесно.

Але почула.

— Так.

Коротка відповідь Дем’яна.

Усередині неприємно кольнуло.

«Чому мене це взагалі хвилює?..»

Я опустила погляд у документи.

І вперше за весь час мені було складно зосередитися.

Бо думки вперто поверталися до однієї усміхненої дівчини…

І до чоловіка, який, здається, починав займати в моєму серці значно більше місця, ніж мав би.