18.

Увесь вечір я не могла заспокоїтися.

Повідомлення від Максима так і залишилося непрочитаним. Я кілька разів брала телефон до рук, відкривала чат… і знову блокувала екран.

Не хотілося повертатися туди, де мені одного разу вже зробили боляче.

Наступного ранку офіс зустрів мене звичним шумом.

Хтось поспішав із кавою, у коридорі вже обговорювали якусь термінову зустріч, телефон у приймальні не замовкав ні на хвилину.

— Доброго ранку, — усміхнулася Олена.

— Доброго.

— Щось ти сьогодні зовсім тиха.

— Просто не виспалася.

— Знову працювала до ночі?

— Швидше… думала до ночі.

Олена уважно подивилася на мене, але нічого не сказала.

І добре.

Бо пояснювати не хотілося.

Дем’ян у кабінеті вже говорив телефоном.

Я поклала на його стіл підготовлені документи й тихенько хотіла вийти.

— Мілано.

Я зупинилася.

Він прикрив мікрофон долонею.

— Зачекайте хвилину.

Я мовчки кивнула.

Коли розмова закінчилася, він відклав телефон.

— Сьогодні після обіду потрібно буде заїхати в головний офіс. Заберемо оригінали договорів.

— Добре.

— Поїдете зі мною.

Я вже навіть не здивувалася.

— О котрій?

— Близько третьої.

Я кивнула й уже хотіла йти.

— І Мілано…

— Так?

— Не забудьте пообідати.

Я здивовано подивилася на нього.

Він уже знову дивився в ноутбук, ніби нічого не сказав.

— Добре…

Я тихо зачинила двері.

У приймальні Олена одразу помітила мій вираз обличчя.

— Що сталося?

— Здається… він щойно нагадав мені пообідати.

Олена засміялася.

— Оце новина.

— От і я про це.

Дорогою до головного офісу ми майже не розмовляли.

Я дивилася у вікно.

Осінь поволі вступала у свої права. Листя вже починало жовтіти, хоча ще тиждень тому дерева були зовсім зеленими.

— Любите осінь? — несподівано запитав Дем’ян.

Я повернулася до нього.

— Дуже.

— Чому?

— Не знаю… Вона чесна.

Він коротко глянув у мій бік.

— Чесна?

— Так. Вона не вдає весну. Не намагається бути літом. Просто приходить і все змінює.

Він кілька секунд мовчав.

— Цікава думка.

— А ви?

— Не люблю холод.

— Значить, осінь програла.

— Не зовсім.

Я ледь усміхнулася.

— Це вже майже романтична розмова.

Він тихо хмикнув.

— Не перебільшуйте.

— Бачите? Ви знову все зіпсували.

— Я лише повернув вас на землю.

— А я вже встигла подумати, що ви стаєте приємнішим.

— Це небезпечно.

— Для кого?

— Для вас.

Я насупилася.

— Чому це?

— Бо почнете довіряти.

Я нічого не відповіла.

Ця фраза прозвучала зовсім не так, як усі попередні.

Поки Дем’ян оформлював документи, я чекала в холі.

Поряд на дивані сиділа літня жінка. Вона ніяк не могла застебнути блискавку на великій папці, і всі папери раз у раз вислизали на підлогу.

Люди проходили повз.

Хтось поспішав.

Хтось навіть не дивився в її бік.

Я вже хотіла підійти, але мене випередили.

— Давайте допоможу.

Я підняла очі.

Дем’ян.

Він присів навпочіпки, зібрав аркуші, акуратно склав їх у папку й навіть допоміг жінці підвестися.

— Дякую вам, синочку.

— Нема за що.

Він сказав це так просто, ніби це була звичайна справа.

Жодної награності.

Жодного бажання справити враження.

Бо він навіть не знав, що я стою за кілька метрів і все бачу.

Коли він підійшов до мене, я ще кілька секунд мовчала.

— Щось не так? — запитав він.

— Ні.

Я похитала головою.

— Просто…

Він чекав.

— Не думала, що ви такий.

— Який?

— Інший.

Він трохи всміхнувся.

— Ви вирішили, що знаєте мене за два тижні?

Я опустила очі.

— Мабуть… ні.

— От і добре.

Ми рушили до виходу.

Біля машини я раптом зрозуміла, що вже не боюся тиші поруч із ним.

Раніше хотілося заповнити її будь-якими словами.

Тепер — ні.

Вона більше не тиснула.

І це дивувало найбільше.

Коли ми сіли в машину, Дем’ян завів двигун, але не рушив.

— Мілано.

— Так?

— Ви сьогодні усміхаєтеся більше, ніж зазвичай.

Я здивовано торкнулася губ.

— Серйозно?

— Так.

— Це погано?

Він похитав головою.

— Навпаки.

Він сказав це тихо.

Майже пошепки.

А потім перевів погляд на дорогу й рушив із місця.

Я дивилася у вікно, але вже не бачила ні людей, ні машин.

У голові крутилася лише одна думка.

Можливо…

Я зовсім неправильно склала про нього перше враження.

І чомусь від цієї думки ставало тепло.

🤍 Як вам розділ? Чи починає Дем’ян відкриватися, чи це лише Мілана починає бачити його по-іншому? ❤️