17.

Я так і не відповіла на дзвінок.

Екран телефону згас сам, ніби Максим зрозумів: цього разу марно.

У машині запала дивна тиша. За вікном шумів дощ, двірники рівномірно ковзали по лобовому склу, а я дивилася кудись уперед, хоча майже нічого не бачила.

— Це він? — спокійно запитав Дем’ян.

Я здригнулася.

— Хто?

— Людина, через яку ви останнім часом постійно відволікаєтеся.

Я усміхнулася краєчком губ.

— Ви, виявляється, дуже спостережливий.

— Це частина моєї роботи.

— А частиною вашої роботи є цікавитися особистим життям працівників?

Він ненадовго замовк.

— Ні.

— Тоді навіщо питаєте?

— Бо сьогодні ви зробили три помилки там, де раніше не зробили б жодної.

Я не знайшла, що відповісти.

Він мав рацію.

Уперше за весь час він не дорікав мені. Просто констатував факт.

— Це мій колишній, — тихо сказала я, дивлячись у вікно.

Вимовити ці слова виявилося значно легше, ніж я думала.

Дем’ян нічого не відповів.

Лише кивнув, ніби цього було достатньо.

— Він хоче поговорити.

— А ви?

Я провела пальцем по холодному склу.

— Не знаю.

Це була правда.

Мені хотілося забути той вечір. Але забути — не означало перестати згадувати.

Дощ поступово стихав.

— Поїхали, — сказав Дем’ян, заводячи двигун.

Переговори тривали майже три години.

Я робила нотатки, уважно слухала, час від часу передавала документи. Дем’ян поводився зовсім інакше, ніж в офісі.

Спокійний.

Упевнений.

Він ні на кого не тиснув. Не підвищував голос. Але коли починав говорити, його слухали всі.

Я навіть не помітила, як почала ним захоплюватися.

— Мілано.

Я підняла голову.

— Будь ласка, покажіть останній варіант презентації.

— Зараз.

Я швидко відкрила ноутбук і передала його Дем’яну.

Він ледь нахилився до мене.

— Молодець, — тихо сказав так, щоб цього ніхто не почув.

Лише одне слово.

Але чомусь саме воно змусило мене посміхнутися.

Коли зустріч закінчилася, уже сутеніло.

Ми вийшли з будівлі.

Повітря після дощу стало прохолодним.

Я застебнула піджак і мимоволі здригнулася.

— Замерзли? — запитав Дем’ян.

— Трохи.

Він мовчки зняв своє пальто й простягнув мені.

Я розгублено подивилася на нього.

— Не треба.

— Треба.

— А ви?

— Я не замерзну.

— Але…

— Мілано.

Я зітхнула.

— Добре.

Пальто було теплим.

І пахло його парфумами.

Я одразу пошкодувала, що звернула на це увагу.

Дорогою назад ми майже не розмовляли.

Я дивилася у вікно, поки машина повільно рухалася вечірнім містом.

— Ви завжди мовчите після переговорів? — запитала я.

— Аналізую.

— І який висновок?

— Ви добре впоралися.

Я засміялася.

— Уже вдруге за тиждень мене хвалите. Це рекорд?

Він ледь усміхнувся.

— Не перебільшуйте.

— Зізнайтеся, вам важко говорити людям щось хороше?

— Якщо вони це заслужили — ні.

Я повернулася до нього.

— Це зараз був комплімент?

— Не звикайте.

Я закотила очі.

— Знову ця фраза.

— Вона працює.

— Ні. Вона страшенно дратує.

— Знаю.

— То ви спеціально?

— Можливо.

Я не втрималася й тихо засміялася.

Він теж ледь усміхнувся.

Уперше ця усмішка не зникла за секунду.

І саме в цей момент я зрозуміла одну дивну річ.

Мені подобалося бачити його таким.

Не суворим директором.

А звичайною людиною.

Машина зупинилася біля офісу.

Я вже хотіла відчинити дверцята, коли телефон знову завібрував.

Повідомлення.

Від Максима.

“Я чекатиму біля твого будинку о восьмій. Якщо не вийдеш — це буде моя остання спроба.”

Я завмерла.

— Щось сталося? — спокійно запитав Дем’ян.

Я швидко заблокувала телефон.

— Ні.

Він уважно подивився на мене.

Так, ніби чудово зрозумів, що я щойно збрехала.

— До завтра, Мілано.

— До завтра…

Я вийшла з машини, але, зачинивши дверцята, ще кілька секунд стояла на тротуарі.

У руках стискала телефон.

Переді мною був вибір.

Вислухати людину, яка одного разу розбила мені серце.

Чи остаточно закрити ці двері.

І я ще не знала, яке рішення стане правильним.